Помогите надо твір "Драма закоханого сердця в поезії Івана Франка" в кратком виде.

Непохитний воïн духу, революцiонер i каменяр, Iван Франко, уявляється людиною мiцного душевного гарту, залiзноï волi, яка затисла в твердий кулак усякий вияв нiжного почуття. Та прочитавши збiрку "Зiв'яле листя", вiдкриваєш для себе iншого Франка: трепетного i вразливого, тривожного i покiрного, здатного на велику любов i глибоке страждання. Слово поета набуває нового забарвлення, iншоï тональностi. Зiткане з мiсячного сяйва, хмiльного чар-зiлля, свiтанкових рос, квiткових пелюсток, таємничого шепоту й нiжного зiтхання, воно дихає свiжiстю, повнотою життя, вiчною молодiстю душi. Тiльки чому ж так рано душу торкнув осiннiй холод, чому зiв'яло листя на деревi любовi? Не радiсною весняною повiнню розливається серце лiричного героя, а холодними рiками розпачу й туги. I накинуто на ту осiнню любов чорний серпанок скорботи. Поет приречений на палке, безнадiйне почуття, яке нiколи не торкнеться холодне серце гордоï красунi:   Щось щемить в душi, мов рана:   Се блiдая, горем п'яна,   Безнадiйная любов. Почуття лiричного героя мiнливi, як осiннiй день: надiя, розлука, смуток, i знову пориви до щастя. Кохана зневажила цвiт його душi, згордувала чистим коханням, зруйнувала свiтлу мрiю, та вiн не бажає ïй помсти. Мудрому серцю поета давно вiдомi вселюдськi закони добра i зла, за якими вбивство любовi карається, як важкий грiх. Вiн знає, що дiвчинi вiдiллються його гiркi сльози й пекучi муки, та не злорадство, а спiвчуття й жаль сповнюють його серце:   Та боюсь за тебе дуже,   Бо любов - то мстливий бог;   Як одно ïï зневажить,   Любить мститься за обох. Справжня любов завжди великодушна. Герой прощає коханiй усi кривди й образи i вже готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. Особливо го лiризму й задушевностi вiршам Франка надає поетика народноï пiсенноï стихiï. Поезiя "Червона калино, чого в лузi гнешся?" написана у формi дiалогу, характерного для фольклорних творiв. У народних пiснях червона калина виступає символом нiжноï i вродливоï дiвчини. У Франка цей образ втiлює прагнення до свiтла i сонця, любов до життя i найглибшi людськi переживання. Кохання - то сонце в його життi, хай i зрiдка воно визирає iз-за похмурих осiннiх хмар. Блискуча iмiтацiя пiд народну пiсню, ïï чаруюча поетика вiдтворена i в поезiï "Ой ти, дiвчино, з горiха зерня". Контрастнi народнопоетичнi порiвняння малюють суперечливий образ коханоï, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:   Ой ти, дiвчино, з горiха зерня,   Чом твоє серденько - колюче терня?   Чом твоï устоньки - тиха молитва,   А твоє слово гостре, як бритва? Поезiя вiдтворює драматизм нiжноï любовi лiричного героя, для якого втрачена мила є водночас i радощами, й горем. Лишилась тiльки невгасима любов, яка ранить його серце. Хоч кохання i принесло поетовi бiль та розчарування, вiн не проганяє його зi свого серця. У вiршi "Чого являєшся менi у снi?" лiричний герой, незважаючи на глибоке страждання й душевнi муки, лелiє чистий образ коханоï, що тiльки у снi приходить до нього. Боляче щемить серце вiд того прекрасного марева, яке нiколи не стане дiйснiстю. Яснi очi коханоï запалюють його душу вогнем почуттiв i бажань, але вiн змушений щоразу приборкувати своє нерозумне серце. Та хiба любов пiдвладна волi й розуму? Хвиля почуттiв накочується з новою силою, i той потiк, ту могутню стихiю вже не зупинити. Покiрно впускає ïï лiричний герой у своє серце, щоб хоч у снi зазнати п'янкого щастя кохання:   Так най те серце, що в турботi   Неначе перла у болотi,   Марнiє, в'яне, засиха, -   Хоч в снi на вид твiй оживає...