Пожалуйста помогите нужно поменять прямую речь на непрямую Що по собі лишаєш, людино? Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плака ти. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті...

Пожалуйста помогите нужно поменять прямую речь на непрямую Що по собі лишаєш, людино? Вони пливуть річкою. Краса така, що Івасю хочеться плака ти. На лівому березі піднімається дубовий гай: спочатку дуби великі й товсті, а далі меншають. Останні — зовсім маленькі. Івась пристає до берега, і ось вони вже йдуть гаєм. — Бачиш, Івасю, оті перші дуби твій дідусь посадив, коли на родився твій татко, а потім щороку саджав нові. Восени збирав жолуді, а навесні — саджав. Щось приймалося, а щось ні. А потім уже з татком твоїм сюди приходив. А ці вже твій татко посадив, коли ти народився. Їм стільки років, скільки й тобі. Бачиш, який гай піднявся за скільки років. Люди по гриби ходять. Скільки разів чула: «Де збирали? В Івановому лісі». — Бабуню, а я можу посадити свої дубочки весною? — Ну, певно, що можеш! У жовтні приїдемо, назбираємо жо лудів, а навесні посадиш. Вони йдуть далі. Але що це? Увесь берег за стежечкою встелено сміттям: залишки якихось вогнищ, трапез, незліченна кількість кульків і пакетиків. Під самим цвинтарем купи буді­ вельного сміття, а поверх нього — стара апаратура, бите скло. Бабуся зупиняється й схвильовано запитує: — Це що таке, Івасю! Хто це зробив? — Це, мабуть, туристи — вони тут ціле літо жили, а це, — Івась показує на гору сміття біля цвинтаря, — хлопці бачили, як з дачі депутата вивозили. Ну, того, що ліс прихапав. Увечері вже бабуся з онуком сідають на ґанку. Небо, усіяне зорями, нахиляється низенько­низенько, а Чумацький Шлях, здається, починається з їхнього двору. — Бабуню, подивись! Зорі то гаснуть, то спалахують, і так без кінця­краю! — Так, Івасю! Бачиш, засвітилася зірочка — то людина наро­ дилася. А ось пролетіла по небу й погасла — значить, померла людина. Бачиш, яку яскраву дорогу залишила. Значить, і люди­ на була така ж — яскрава, як зоря. Бабуся задумалася, а Івась міцніше притулився до неї. — Бабуню! Ти говорила, що Господь кожному долю пише. Але ж не кожна людина добра? Чому Господь не робить усіх добрими, чесними й розумними? Який би тоді світ був гарний! — Та ж над людиною не тільки Господь трудиться, але й ди­ явол. Господь завжди дає людині вибір, і то вже сама людина має думати, у яку воду ступати — у чисту чи каламутну. Івасик дивиться на бабуню широко розкритими очима, у яких відсвічуються зорі. — Бачиш, Івасю, людина по­різному життя може прожити, різний слід по собі залишити. Можна занапастити своє життя, як дядько Броник; можна жити, як той недоторканний, що зава­ лив сміттям дорогу до цвинтаря. А можна жити, як твій дідусь: урятувати з вогню твою бабусю Настю, посадити гай, щоб людей звеселяв; заступити півсвіту від наглої смерті. Бабуся замовкає, пригортає до себе онука. — Будеш жити, дитинко, то думай, що по собі залишити маєш. Вони сидять обнявшись. Дві маленькі людини, дві рідні душі дивляться у високе небо, на якому сяють і їхні зорі.