Про що розповідається в оповідання Ріпник

– Іване, Іванчику, соколе мій дорогий!.. – Чого хочеш? – Та бо ти такий тепер острий, неприступний якийсь… – Говори, чого потребуєш? Осінній вітер шумів і свистів по вузьких уличках Борислава і розмітував мокру глину, свіжо за дня видобуту з ям. Ніч була темна. – Ну, – доки ту буду чекати на твою бесіду? Говори, чого-сь мя викликала сюда на улицю в такий вітер? – Я хотіла поговорити з тобов так… як давніше бувало… знаєш – у селі… – Не нагадуй ми того гнізда мого сорому! Говори прудше! Не видиш – я весь продрог. – Виджу, виджу! (її голос дрижав.) Іване, ти, бачу, вже мене не любиш, – бодай не так, як давніше. – Га, га, га! По чім так судиш? – А тота Ганка круглолица… Ти з нев щовечір водишся… – Хіба ж їй забороню, – сли ся сама за мнов тягає? – А мені пощо забороняєш? – Е, ти все себе сунеш наперед! Чого тобі треба? Хибує ти чого? Скажи, ти знаєш, я ти ніколи не відказував помочі в нужді. – Так, – грошей! Але інчої нужди моєї ти й не бачиш, інчої помочі відказуєш! – Якої? – Чому ж за мою любов щиру ти мене хоть троха не любиш? – Ет, дурна ти, та й годі! Гадаєш, що я за Ганков гину! А мені Ганка й не в голові. Не бійся, Фрузю, я тебе не зраджу. Але тепер час до хати. Ту студінь. Що, ти не йдеш до Кирницького? Ходи розігрійся. Тоті слова посипалися прудко, мов перли, у Фрузине серце. Не слова самі, а тон їх був бальзамом для зболілої груді. Він давно уже не говорив до неї так ласкаво. – Іванчику мій, – я ти прийшла новину сказати. – Яку? Говори! – Я надіюся незадовго гостя… – Гостя?.. Якого?.. І що він мене обходить? – О, він тебе обходить, – і дуже, Іванчику, обходить. – Ну, хто ж він такий? – Ану, згадай! Ах, недогадливий! – Чорт там догадаєся! Де мені до того? – казав Іван, дрижачи від холоду в легкій, проношеній і мазею зачорненій полотнянці. – Се дитина! Твоя дитина, Іванчику, – знаєш? Фрузя сказала тоті слова так весело, з таким трепечущим щастям в голосі, що Івана вони глибоко вразили в серце. – А, так? – сказав він сухо, протягло. – Ну, ідеш до гостиниці? – Ні. Іду додому, ще маю шити, – сорочатко… Добраніч тобі!.. – Добраніч, Фрузю! – сказав Іван і пішов до гостиниці. На самім кінці Борислава, на пустій голотечі, стояв великий магазин, де складувався земний віск, видобутий із ям, власність жида Лінденбаума. Се будинок великий, дерев’яний, круг нього повно ям, а попід стінами стирчать купи ілястої білої глини, видобутої із закопів. Взаді, в кутику того магазина, жив сторож у двох добудованих цюпках. Но позаяк сторож був удовець, то віднаймав одну цюпку для нічлігу ріпникам, а сам доволявся одною. Вже пізно вночі. Тісна, брудна і задушна цюпка наповнена робітницями. Баби, дівчата, молодиці, що тут злягають з далеких сторін, пригнані недолею, – що через день надривають си груди і руки, крутячи раз у раз корбою, котрою витягають глину або й людей із ям, – тепер лежать покотом на холодній дерев’яній підлозі, – кулак під головою, одна попри другу стиснені – і для недостачі місця, і для теплоти.