Ответ(ы) на вопрос:
Гостьнайкраще, - продовжував згадувати Грігсбі, - було того разу, коли громили завод, який ще намагався виробляти літаки. Ну й потішили ж ми душу! А потім знайшли друкарню та склад боєприпасів - і висадили їх у повітря разом! Уявляєш собі, Томе? Том поміркував. -Еге ж. Полудень. Пахощі зруйнованого міста отруювали спекотливе повітря, щось порпалося серед уламків будівель. -Сер, це більше ніколи не повернеться? -Що - цивілізація? А кому вона потрібна? Будь-кому, не мені! -А от я готовий її терпіти, - мовив один з черги. - Не все, звичайно, але були й у ній свої добрі риси -Нащо марнословити! - гукнув Грігсбі. - Будь-що безсенсово. -Е, - наполягав один із черги, - не поспішайте. Ось побачите: ще зявиться тямовита людина, яка її підлатає. Запамятайте мої слова. Людина з душею. -Не буде цього, - сказав Грігсбі. -А я кажу, зявиться. Людина, в якої душа горнеться до гарного. Він поверне нам - ні, не стару, а, так би мовити, органічну цивілізацію, таку, щоб ми могли жити мирно. -Не встигнеш отямитись, як знову війна! -Чому ж? Може, цього разу все буде інакше. Кінець кінцем і вони ступили на головний майдан. Водночас до міста вїхав вершник, тримаючи в руці аркуш паперу. Том, Грігсбі та всі інші, накопичуючи слину, просувалися вперед - ішли, приготувавшись, засмаковуючи, з розширеними зіницями. Серце Тома билось часто-часто, і земля палила його босі пяти. -Ну, Томе, зараз наша черга, не барися! По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцаїв, четверо чоловіків із жовтим шнурком на запястях - ознакою їхньої влади над іншими. Вони повинні були стежити за тим, щоб не кидали каміння. -Це для того, - вже востаннє пояснив Грігсбі, - щоб кожному випало плюнути разок, зрозумів, Томе? Нумо! Том завмер перед картиною, дивлячись на неї. У хлопчиська пересохло в роті. -Томе, нумо! Спритніше! -Але, - повільно мовив Том, - вона ж гарна! -Гаразд, я плюну за тебе! Плювок Грігсбі блиснув у сонячнім промінні. Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито, і Том, відповідаючи на її погляд, відчував, як калатається його серце, а у вухах неначе лунала музика. -Вона гарна, - повторив він. - Іди вже, поки поліція -Увага! Черга принишкла. Тільки що вони сварили Тома - став як пень! - а тепер усі повернулися до вершника. -Як її звати, сер? - тихо спитав Том. -Картину? Здається, Монна Ліза Точно Монна Ліза. -Слухайте оголошення, - мовив вершник. - Влада постановила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде віддано в руки тутешніх мешканців, аби вони могли взяти участь у знищенні Том і отямитися не встиг, як натовп, гукаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Різкий звук полотна, що рветься Поліцаї кинулися навтікача. Натовп вив, і руки дзьобали портрет, наче голодні птахи. Том відчув, як його буквально кинули крізь розбиту раму. Сліпо наслідуючи інших, він простяг руку, схопив клапоть лисніючого полотна, смикнув та впав, а поштовхи та стусани вибили його з натовпу на землю. Весь у саднах, одяг розірваний, він дивився, як стареча жувала шматки полотна, як чоловіки розмальовували раму, розкидали ногами жорсткі клапті, шматували їх у найдрібніше лахміття. Лише Том стояв притихлий обіч цієї свистопляски. Він зиркнув на свою руку. Вона гарячково притиснула до грудей шматок полотна, ховаючи його. -Гей, Томе, чого ж ти? - гукнув Грігсбі. Не кажучи ні слова, схлипуючи, Том побіг геть. За місто, на поранену воронками дорогу, через поле, через мілку річечку він біг, не обертаючись, і стиснута в кулак рука була захована під куртку.
Не нашли ответ?
Похожие вопросы