Самойленко: не вмре поезія худ аналіз

Інша любов переповнювала серце Самійленка — любов до поезії. Він безмежно вірив у те, що істинна поезія — із категорій вічних і існуватиме на землі доти, поки існуватиме людство.  Не вмре поезія, не згине творчість духа,  Поки жива земля, поки на ній живуть,  Поки природи глас людина серцем слуха, —  Клопоти крамарські її ще не заб'ють.  На думку поета, саме поезія не дає приспати в людині розум, фантазію, мрію. І житиме поезія, допоки люди мріятимуть і прагнутимуть високо злетіти до зір чи зазирнути у незвідані краї. І навіть коли людство зчерствіє, перестане мріяти і дбатиме лише про їжу, "про дух забувши свій", саме поезія розбудить людей від ситого сну. Бо така вона, суть людини: завжди хочеться чогось вищого, що й розбудить "рої забутих мрій".  До проблеми місця поезії в суспільстві і долі поета, як виразника найвищих і найблагородніших прагнень людини, зверталися і звертаються поети усіх часів. Кожен розкриває цю тему по-своєму. Оригінальність вирішення цієї проблеми для Самійленка міститься у трьох простих і водночас геніальних словах — "не вмре поезія".  І поки на землі є ще одна сльозина,  Поезія її нащадкам передасть;  І поки на землі ще втіха є невинна,  Поезія в її ще радощів додасть.  Сказано просто і зрозуміло. Мене ці слова переконали. Для себе вирішую, що до поезії треба ставитися більш уважно і шанобливо. А головне — треба вміти її почути. Почути від першого і до останнього рядка. Адже провідна думка В. Самійленка міститься в останній строфі вірша. Можливо, звучить трохи пафосно, але красиво і переконливо:  А якщо людськості зла доля присудила  Діждатися колись життя свого кінця,  То буде на землі останняя могила —  Останнього співця.