Скласти діалог дискусійного характеру на тему "ввічливість-ознака культурної, вихованої людини.

Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце. Воно було велике і засоромлене. Гроза змила втому не лише з вродливої природи - я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість... Я сів на лавку в скверику й усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір'я... - Чому ви посміхаєтесь? Вона здивовано глянула на мене і відповіла: - Хіба я знаю? Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я - трішечки - посміхався лише для неї, і вона - трішечки - посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості. - Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! - зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс* у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнувся йому й мовив: - Це ви, мабуть, не про нас кажете... - Ні, я кажу про вас! - перехожий аж тупнув ногою. - Даруйте, але ми нічого не робимо. - Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя? - У нас немає ніякого щастя, - посміхнулася йому дівчина. - У нас є тільки радість. - І до того ж, у кожного своя, - докинув я. - Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою наводите тінь на теперішню молодь, - вичитував нас перехожий. - Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? - допитувався я, хоч і не сподівався ніякої відповіді. Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й справді утнув щось дуже гарне. - Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? - дощуль-пувався він. - Хіба для вас мало закутків? - Чого це посмішки треба ховати по закутках? - Бо треба поводитись пристойно. - Ви, певне, думаєте, що ми... закохані? - раптом запитала дівчина. - У всякому разі, якісь там фиглі-миглі між вами є, і не треба ними муляти очі порядним людям. - Та ми навіть не знайомі! - засміялася дівчина. Від несподіванки він ледве не став кам'яним монументом. - Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста? Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися, куди влучу..