Тема вірша "До Манлія Торквата"

Звів я пам'ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,  Вищий од пірамід царських, простоїть він.  Дощ його не роз'їсть, не сколихне взимі, Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких — Часу біг коловий — в прах не зітре його.  Смерті весь не скорюсь; не западе в імлу  Частка краща моя. Поміж потемками  Буду в славі цвісти, поки з Весталкою Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.  Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись  Давн за владаря був серед полів сухих, —  Будуть знати, що я — славний з убогого — Вперше скласти зумів по-італійському  Еолійські пісні. Горда по праву будь,  Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,  Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.                                                                  Білі вже збігли сніги. На луги повертається зелень, Знов кучерявиться гай.  В красній обнові земля, і знову, спадаючи, води В'ються в своїх берегах.  Грації з німфами враз, одкинувши одяг прозорий, В танці кружляють собі.  Рік, і година, та й мить, останок милої днини, Радять: безсмертя не жди.  Зиму змагає весна, її ж переборює літо Й гине само, як лише  Осінь розсипле плоди, за нею — на сон лиш багата — Вже підбігає зима.  Тоншає місяця серп і знов ясніє уповні, Ми ж, коли канем туди,  Звідки Еней не вернувсь, де Анк, де Тулл можновладний, — Порохом, тінню стаєм.  Хтозна, чи зволять боги до годин, що майнули, додати Частку й наступного дня?  Чим свою душу вгостиш — лиш того спадкоємець жадливий Не загребе вже собі. Тож, коли вмреш і коли над тобою в усім своїм блиску Мінос вершитиме суд —  Ні красномовство, ні рід, ні побожність велика, Торквате, Сонця не верне тобі.  Так і Діані самій не вдалось юнака Гіпполіта Чесного звідти звільнить.  Так і летейських оков з дорогого йому Пірітоя Навіть Тесей не зіб'є.