Твір на тему Я вірю в твоє майбутнє Уураїно.

Україно моя барвінкова, переконаний твердо у тім, що мені усміхнулася доля Народитись під небом твоїм”. Україна... Щедра земля під високим волошковим небом, осяяна промінням вічного сонця. Задумливі степи з своїм високим різнотрав’ям, широкі поля золотої пшениці, що грають хвилями, поле справжні моря. Густі прадавні ліси, гірські вершини, які здіймаються високо в небо, сині плеса озер, що манять своєю прохолодою, ріки – швидкоплинні, гірські, бурхливі, або повноводні. Могутні. Глибокі. Калина край вікна, яка чарує білим цвітом навесні та сяє червоним намистом, восени, похилена верба, прекрасна у своїй зажурі, маленькі хати, що немов хустини біліють поміж зеленими садками. А квіти... яких тільки квітів не родить українська земля?! І чорнобривці, голубі, наче дівочі очі, волошки, ніжні незабудки, горді троянди, сором’язливі лілії, червоні як жар маки, айстри, півонії, півники... У всю цю красу можна побачити біля кожної української хати. А які гарні величні українські міста. З широкими вулицями, веселими будівлями, парками, скверами, фонтанами. Це – моя Батьківщина, це – моя земля, моя Україна. Який я щасливий. Що живу в Україні, що я українець, що моя земля найкраща в світі. “Мені над все більш нічого не треба. Домівка матусі, волошки в житах, Вишневий світанок, полив’яне небо І сиза роса на траві при шляхах...” Україна... в одному цьому слові і для нас і навіть для чужинців бринить музика смутку і жалю... Україна – країна трагедій і краси, країна, де найбільше люблять волю і найменше знали її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої вікової героїчної боротьби за волю. Шлях України позначений високими степовими могилами, руїнами та прекрасними місцями. Найбільшою моєю гордістю є український народ. Працьовитий, гордий, волелюбний, добрий, милосердний. Скільки йому прийшлось вистраждати, скільки переживати! Які випробування випали на твою долю, мій народе, які поневіряння і звитяги були на твоєму шляху. Гортаю сторінки історії рідного краю і в уяві бачу спалені села, порубаних козаків і довгий гарний шлях на чужину. Женуть тим шляхом змучених нещасних українських бранців: дівчат, хлопців, молодих жінок. З прекрасних очей течуть сльози, погляд знову і знову повертає назад, в Україну, у те найрідніше село, де залишилися їхні батьки, матері, кохані. Білі руки здіймаються до неба в німому благанні, - “Боже, поможи! Поможи повернутися на Україну!” І вірять, вірять, що припливуть до чужих земель козацькі чайки, що розірвуться кайдани і повернуться братці на Батьківщину. Колись це буде, хоч би раз побачити рідну землю, а ні, то хоч випасти росою на рідну траву, прорости мальвою там на своїй вже далекій, але рідній землі.