Як написати переказ на тему володимирський собор

Одна з найвідоміших пам’яток історії Києва – Володимирський собор. Зовні це дуже масивна, велична споруда, яка справляє враження міці й несхитності.          Храм задумано було звести за подобою візантійського собору, в якому хрестився князь Володимир. Проте годі шукати в обрисах будівлі ознак єдиного стилю. Якщо суворістю внутрішнього оздоблення собор справді нагадує візантійський храм, то в своєму плані це традиційний давньоруський собор, увінчаний сімома банями, тобто побудовано Володимирський собор у так званому русько-візантійському псевдостилі.          Будівництво храму затяглося на два десятиріччя. Закладено його було 1862 року, завершено будівництво у 1882 році. Над проектом працювало кілька відомих архітекторів. Завершував проектування київський зодчий О.Беретті.          Внутрішнім оздобленням Володимирського собору керував професор Київського університету Андріан Прахов. Він запросив Віктора Васнецова, Михайла Нестерова, Миколу Пимоненка, Михайла Врубеля. Сам Прахов проектував іконостас, наслідуючи давньовізантійські зразки.           Праця над фресками тривала більше десяти років. Настінні розписи мають велику художню цінність. Митцям вдалося звільнитися від звичних шаблонів. Свої фрески й ікони вони творили вільно й натхненно. Святі в оздобленні собору – не надприродні істоти. Це – люди, наділені звичайними людськими почуттями, люди, які звідали боротьбу зі злом у власних душах і вийшли з цієї боротьби переможцями.          Запрестольна Богородиця Володимирського собору – втілення безмежної материнської любові. Вона передбачає страждання, яке судилося пережити її Синові та їй. Марія тулить до себе Немовля міцно, немов боїться розлучитися з Ним, та все ж іде вперед, несучи Сина.          У соборі є зображення, які можна вважати історичними. Це – «Хрещення Володимира» та «Хрещення киян» В.Васнецова.          Володимирський собор сприймається як чудовий витвір мистецтва. Тут забуваєш про життєві турботи, труднощі й тривоги. На душі стає радісно й  світло, ніби  торкнулася вона чогось безкінечно справжнього та вічного