Дипломная работа: Диригування та читання хорових партитур

1.Відомості про твір та його автора

2.Характеристика літературного тексту

3.Музично-теоретичний аналіз

4.Виконавчо-хоровий аналіз

5.Виконавчий план

ІІІ. Висновки

Хоровий спів – один з найстародавніших видів музичного мистецтва. Дані етнографічної науки та пам’ятники давнини дозволяють припустити, що хоровий спів існував ще в первісних общинах. Поступово, разом з прогресом матеріального виробництва та збагаченням духовного світу людей, хоровий та вокальний спів набував все більшої стійкості високо звуку та ритмічної структури, інтонаційну визначеність, падеву організацію та виразну силу. Розширювалися його суспільні функції. Він допомагав трудовим процесам і став важливим елементом народних ігор, танців, обрядів.

Пізніше утворилося професійне хорове мистецтво. Основна сфера діяльності професійних хорів – участь в храмових ритуалах та художньому оформленні трудових та мирських свят.

Хорова культура України має міцні віковічні традиції. З давніх часів гуртовий спів був частиною духовного життя народу. Музичний професіоналізм не міг стояти осторонь цієї магістралі національного мистецтва.

З історії української хорової музики не можна вилучити могутні кільця, що утворилися протягом багатьох століть. Мається на увазі діяльність церковних музикантів.

Найвидатнішим українським композитором XVII ст. був М. Дилецький, далі його естафету підхопили найвидатніші композитори XVIIІ ст. М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський, а також композитори «золотого віку» - М. Вербицький, І. Лавринівський, П. Ніщинський, І. Воробкевич, А. Вапняк, Д. Січинський та багато інших.

Важко переоцінити творчість класика української музики М. Лисенка, який перший свідомо поставив собі за мету створити всі основні жанри професійної музики на основі української народної спадщини, підняти найважливіші теми української історії та фольклорних звичаїв, передати сам дух народу. Його послідовники – К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, М. Колиса, С. Лобкевич, К. Домінчен – підняли хорове вітчизняне мистецтво на чільне місце в еволюції світової культури.

Українське хорове мистецтво другої половини ХХ ст. та початку ХХІ ст. продовжує розвиватися завдяки спільним творчим зусиллям багатьох композиторів, серед яких В. Губаренко, Є. Станкович, П. Дичко, М. Скорик, І. Карабиць, А. Шашкевич, І. Слюта, А. Авдієвський, І. Бідак та інші.

Великою мірою це спричинив розквіт української диригентської школи, представленої іменами Н. Городовенка, О. Кошиця, Г. Верювки, О. Міньківського, П. Муравського, А. Авдієвського, М. Кречка, М. Годбича та інших.

У зв’язку з цим і піднесення професійного хорового виконавства в Україні – досить назвати такі відомі на всіх континентах колективи, як капели «Думка», «Трембіта», Державний заслужений академічний український народний хор ім.. Г.Верьовки, Державна капела бандуристів, Поліський «Люнок», Черкаський український народний хор «Київ», «Хрещатик», «Запорізькі козаки» (м. Запоріжжя) тощо.

ІІ. Основна частина

1. Відомості про твір та його автора

Виникнення і розвиток козацьких пісень пов’язані з історією козацтва, що сформулювалось в XV- XVI ст. у боротьбі українського народу проти феодального гноблення та іноземних загарбників, яке уславилося своєю музичністю, героїзмом, відданістю вітчизні.

Козацькі пісні відзначаються багатством ідейного змісту, емоційною наснаженістю, високою художністю. Для їх поетичного стилю характерне органічне поєднання реалістичної конкретності з символічно-метафоричною образністю.

Після скасування Запорізької Січі (1774 р.), позбавлений національного продову, зраджений своєю верхівкою, що «ради лакомства нещасного» обабіч Дніпра зденаціоналізувалася, закріпачений і не маючий можливості нормально розвиватися й творити культурні цінності, народ український усі скарби своєї вікової культури зберігав у піснях. Співав про далеке й ближнє минуле, співав і про тяжку, незносну сучасність. У пісні зберігав і свої політичні, і свої етичні ідеали.

У піснях цих, як ідеал політичного устрою, воскресала скасована козаччина, козаччина ідеалізована і тим привабливіша. З козаччиною колись українські посполити зв’язували надії на визволення, на здобуття політичних прав через загальне «покозачення». Про повернення козаччини не переставали мріяти кріпаки, звільнені від кріпацтва селяни, українська патріотична еліта, діячі мистецтва, літератури.

У поетичних образах-порівняннях народ у пісні оцінював і комічне панування магнатсько-шляхетної Речі Посполитої, і сучасне панування дворянсько-поміщицької російської монархії.

Наступала чорна хмара, наступала й сива,

Була, була колись Польща, та й стала Росія.

Співав народ про царицю Катерину – «вражу бабу», що його «світ широкий, край веселий» - Україну «занапастила», співав про зруйнування Січі москалями, про те, що ніяк людям на світі прожити за «пресучими панами».

Козацькі та стрілецькі пісні зайняли почесне місце в творчості композитора, хорового диригента, викладача Л. Крузмана (нар. 15 вересня 1937 р. в Башкирії).

Після закінчення Харківської консерваторії (1964 р.), починає свою педагогічну та творчу діяльність в Мелітопольському училищі культури.

З 1982 року очолив шахтарський ансамбль пісні і танцю «Донбас» м. Донецька, пізніше працює хормейстером народного жіночого ансамблю «Калина» м. Запоріжжя. Далі доля відносить Л. Крузмана на Далекий Схід, де він створює фольклорний ансамбль, з яким об’їздив Далекий Схід і підкорив своїм колективом японського слухача.

В кінці 80-х викладає хорове диригування на факультеті Музиної педагогіки педагогічного університету (м. Мелітополь).

Організовує народні ансамблі національних меншин м. Мелітополя (чеський та німецький).

У 1991-92 рр. вертається в рідні стіни Мелітопольського училища культури і організовує, тобто засновує відділ народного писемного мистецтва.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--