Дипломная работа: Використання народних прикмет природознавчого характеру на уроках "Я і Україна" в початковій школі

“Сонце в темнуватому прозорому колі,

або червоне перед заходом – чекай вітру”.

Бог вітру Страбог:

“Якщо вітер довго віє з одного боку,

але раптом змінив напрямок, - скоро задощить”.

Бог родючості і скотарства – Велес, бог грому і війни – Перун

“Грім узимку – на сильний вітер і сніг”.

“Грім напровесні на голе дерево – погано вродять зернові”.

Дохристиянський світогляд, вірування, народна психологія органічно увійшла в систему усної народної творчості давніх часів, що реально відобразило життя народу у давні часи.

Офіційною релігією українців, як і інших східних слов’ян було православ’я – один із різновидів християнства, воно давало нові можливості розвитку духовного і матеріального світу. Разом з новим віруванням, християнство принесло нову мораль; а також – негативне ставлення до язичества, до магії та чаклунства, поклоніння силам природи [42].

Будучи абсолютно відмінним від існуючого на українських землях язичницького світогляду, християнство вступило в боротьбу зі старими традиціями. За час цієї боротьби християнство перетворювало місцеву культуру часом саме підпадаючи під вплив місцевих звичаїв.

Християнство уживалося з різними повір’ями і прикметами, які своїм корінням сягали у дохристиянські релігійні уявлення: віра у чаклунство, у “порчу”, наврочення та інше:

“Якщо на Різдво чиясь ложка буде перевернута –

власник скоро піде з цього світу”.

“Якщо на Благовіщеня вагітна жінка працюватиме –

дитина народиться калікою”.

А християнські святі сприймалися народом як видозмінні образи язичницьких богів. Святий Ілля – з’єднувався з Перуном, а дрібні божества і духи дожили навіть до нашого століття:

“Якщо прийде Ілля, то наробить у полі гнилля”.

“До Іллі мужик купається, а після Іллі і на кущі не сохне”.

“Збіги християнських і язичницьких свят занадто численні, щоб бути лише справою випадку. Вони свідчать про компроміс, до якого церква у час свого торжества вимушена була вдатися з протидіючими культами, що навіть переможені, ще не втратили свого впливу” [41].

У багатьох традиційних святах існує чимало язичницьких рис. На Різдво – це ряджені, колядники, ворожіння: на погоду, на рік, на майбутній врожай, людські долі.

На календарно-обрядовий цикл, в основі якого лежали старі вірування та уявлення, накладалися церковні свята, які за своєю суттю залишалися язичницькими [38].

Священне право на вільну працю народ вироблював століттями, у праці він відстоював свою честь, гідність. Цінність людини вимірювалася передусім її ставленням до праці. І не випадково основу народної педагогіки становило трудове виховання:

“Якщо хочеш грибів назбирати – треба до схід сонця вставати”.

“Змарнуєш на жнивах хвилину – втратиш не одну зернину”

Згідно з народним світоглядом людина була невід’ємною від природи. За аналогією з природою навіть вік людини порівнювався до певної пори року (дитинство – весна, молодість – літо, зрілість – осінь, старість - зима). Основним осередком виховання була сім’я, тут дитина пізнавала перші моральні цінності, любов до краси свого краю, а саме головне правило – поводження в природі, сезонні зміни, прикмети:

“Як у серпні дбаємо – так зимою маємо”.

“На нивку гній, на скотину лій, а на спину здоров’я”.

“Не чіпай гнізда лелеки – хата згорить”.