Курсовая работа: Армія і суспільство

“Армія і суспільство: принципи взаємодії в умовах армії”

Історичний досвід та сучасна політологічна практика беззаперечно доводять, що збройні сили на протязі тривалого часу залишатимуть­ся необхідним атрибутом держави та важливим засобом захисту націо­нальних інтересів. В сучасних умовах перед Україною постало складне завдання створення і розбудови сучасних збройних сил, враховуючі економічні, політичні, моральні чинники національні та світові військові традиції, а також міжнародні правові вимоги до застосування військових формувань. В умовах прагнення України до євроатлантичної інтег­рації особливе значення мають проблеми взаємодії армії і суспільства, цивільно-військові відносини та цивільний контроль над ними.

1. Суть і зміст цивільного контролю над збройними силами.

Проблема цивільного контролю над збройними силами є частиною більш широкої проблеми військово-цивільних відносин в суспільстві. Ця проблема займає значне місце у політиці будь-якої держави, від розв’язання якої залежить характер розвитку суспільно-політичного уст­рою, стабільність владних відносин і суспільства в цілому.

Стан відносин між військовою і цивільною сферами у державі є показником її демократичного правового розвитку. Створення оптимальних цивільно-військових відносин і дієвого цивільного контролю над Зброй­ними Силами України сприяє перетворенню армії та інших військових формувань у відкриті і зрозумілі для суспільства, керовані державою інституції, які діють у відповідності до їх призначення за конститу­цією України та її законами. Зазначимо, що актуальність цивільно-військових відносин і цивільного контролю значно зростає на перелом­них етапах розвитку суспільства.

Яким чином співвідносяться поняття „цивільно-військові відносини” і „цивільний контроль над збройними силами”? Перше визначає і ха­рактеризує стан цивільної та військової сфер функціонування держави. Друге – спосіб політичного регулювання і громадського впливу на циві­льно-військові відносини та управління армією. Таким чином, цивільний контроль над збройними силами являє собою зміст і головну частину цивільно-військових відносин (ЦВВ).

Таким чином, цивільно-військові відносини можуть бути визна­чені як поєднання загальних відносин між військовими інституціями в одного боку, та цивільним урядом, неурядовими інституціями, органі­заціями та громадянами – з іншого, ці відносини базуються на формальних і неформальних засадах. Формальні засади регулюються конститу­цією, законами, договорами тощо. Неформальні відносини являють собою альянси та зв’язки на зразок військово-промислових, військово-академічних, військово-культурних тощо. На неформальні відносини чинять ве­ликий вплив національні, цивільні традиції, особливе сприйняття вій­ськовими цивільних а цивільними військовослужбовців.

Військово-цивільні відносини можна класифікувати за наступ­ними ознаками:

- за соціальним змістом, тобто за інтересами і цілями стосовно суспільства і армії / спільні, відмінні, правові або неправові, гу­манні або антигуманні/;

- за сферами / політика, економіка, соціальне і духовне життя/;

- за суб’єктами їх реалізації / індивіди, органи цивільної та військо­вої влади, громадські організації/;

- за об’єктивним співвідношенням військових і цивільних структур, за ставленням одних до інших / приоритетне становите, диктат, контроль цивільних над військовими/.

В останній час в Україні простежується важливий етап змін цивільно-військових відносин. Відбувається помітне відокремлення влади від насильства як у внутрішньому, так і міжнародному житті держави. Перехід до демократії означає, що авторитет влади все більш буде визначатися не кількістю і якістю зброї та солдатів, а довірою народу, міцністю права і моралі.

На початку XXI ст, знання та інформація стають потужним фактором владарювання порівняно з насильством. Серед інструментів забезпечення безпеки у розвинутих країнах світу армія сьогодні віднесена на 3-4 місце після економіки, науково-технічного прогресу, добробуту народу. Все це об’єктивно змінює роль і місце військових у системі державних і цивільних відносин, знімає їх ореол колишньої „незамінності”, „високого престижу”, „недоторканності”. Таким чином, з’явилися нові пріоритети, яким цивільні все більше надають перевагу.

Причини дестабілізації цивільно-військових відносин:

1. Позитивні або негативні зміни з міжнародному становищі, що призводять до змін позиції військових, нових акцентів в дискусіях про роль, місце, кількість збройних сил та про обов’язки громадян стосовно виконання ними військових функцій.

2. Скорочення збройних сил, що породжує невпевненість і тривогу серед офіцерів щодо їх службового майбутнього, а також проблемами, що пов’язані з інтеграцією звільнених військовослужбовців а запас.

3. Незадоволення військовослужбовців цивільним урядом і його політикою, наслідком якої є погіршення соціально-економічного становища та якості їх життя.

4. Слабкість і помилковість дій цивільних установ, що впливають на сприйняття військовими законності цивільного уряду.

5. Поразка у війні або у важливому воєнному конфлікті, за яку військові і цивільні звинувачують одні одних.

Процес зниження „питомої ваги” військових у системі політичної влади відбувається у більшої сучасних держав, але назвати такий процес рівномірним не можна. В західноєвропейських країнах він майже завершений. У постсоціалістичних державах перебуває на етапі свого розгортання. У Латинській Америці зазнали політичної поразки всі воєнні режими, оскільки довели свою неспроможність в управлінні дер­жавними справами.

Світовий досвід свідчить, що домінантна роль військових, у формуванні державної політики може завдати країні значної шкоди, вона зумовлює надмірну мілітаризація суспільства, підрив економічних сил, а також може бути однією з головних причин важкого становища та низького життєвого рівня народу. Тому в демократичних країнах затверджуються непохитні принципи цивільно-військових відносин:

- верховенство цивільних структур влади над військовими;

- зведення цивільного призначення армії виключно до захисту суспільства, але не до управління ними;

- визначення державної політики, в тому числі оборонної, цивільною державною владою.

Для України демократичний цивільний контроль – це вимога сього­дення. Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання запровадити демократичний цивільний контроль над силовими структурами. Це зафіксовано в ряді документів, серед яких „Партнерство заради миру: рамковий до­кумент” /1994р./, „Кодекс поведінки стосовно воєнно-політичних аспектів безпеки” /Будапештський самміт ОБСЄ, 1994р./, „Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО” /1997р./.

Демократичний цивільний контроль над Збройними Силами України у державних документах формулюється як стратегічний напрямок розвитку України на близьку і подальшу перспективу.

Це зафіксовано в деяких правових актах. Зокрема, закон України „Про основи національної безпеки України” (19 червня 2003) / визначив демократичний цивільний контроль за воєнною сферою одним а принципів національної безпеки. Державна програма реформування та роз­витку Збройних Сил України на період до 2015 р, передбачає визначення ролі та місця ЗС України у загальній системі держави та створення реального механізму цивільного контролю.

Розрізняють американський і німецький варіанти цивільного контролю .

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--