Курсовая работа: Конституційно - правовий статус людини та громадянина в Україні

РОЗДІЛ 1. Поняття, структура та види конституційно – правового статусу людини та громадянина

Конституційно-правовий статус людини і громадянина —

це встановлена конституцією та іншими законами система юри­дичних параметрів, яка визначає фактичне становище людини і громадянина у суспільстві на конкретному етапі суспільно-по­літичного розвитку держави.[51; ст. 164]

Єдиної точки зору щодо складових цього поняття немає.

У звичаєвому праві різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується не однаково. Можна виділити: такі чотири усталених підходи , що ви­значають вирішення цієї проблеми.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна .лю­дина від моменту народження природою наділена не­від'ємними правами.

Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ла­ду, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насильства та ін.

У дусі цієї моделі конституційні обов'язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то і взагалі не зга­дуються в конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав: людини надає пріоритет не особистості, а колективу (су­спільству, класам, об'єднанням). При такому підході го­ловними є соціально-економічні права, розрізняються права громадян (людини) і права трудящих, у конститу­ціях приводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР 1978 р. їх було її).

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом . Тут статус особи ви­значається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.

Особливих підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Оке­анії та Латинської Америки. Людина туг розглядається як невід'ємна клітина племені, її права не можуть реалізову­ватися окремо від племені.

Сьогодні необхідний пошук синтетичних підходів, оскільки права та обов'язки людини повинні відповідати міжнародним документам *. У цьому плані перспектив­ною є інтеграція двох основних напрямів юридичної ду­мки — природно-правового та позитивістського.

Природно-правові теорії розглядають людину як істо­ту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випли­вають або з розуму, або з божественної волі, або з при­роди людини.

Позитивіські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.[48; ст.237 – 240]

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини , або „білля про права”. Таким чином, права людини, залишаючись морально – політичним імперативом, набувають юридичної форми, та стають одним із найважливіших інститутів конституційного права.

Однак, найбільш оптимальним, з мої точки зору, є підхід російського дослідника В. В. Невинського, який до елементів кон­ституційно-правового статусу людини і громадянина включає:

1) права, свободи і обов'язки як підвалину конституційного статусу особи;

2) громадянство, правосуб'єктність, юридичні гарантії як умо­ви реалізації прав, свобод та обов'язків;

3) принципи правового статусу особи як вихідні засади, що інтегрують у собі нормативний зміст прав, свобод та обов'язків особи, а також умови їх реалізації .[51; ст.166]

При цьому, наприклад, О. А. Лукашева вважає, що грома­дянство не має включатися безпосередньо до правового стату­су особи, оскільки громадянство — це передумова, що визначає правовий статус індивіда без обмежень. Як передумову право­вого статусу, на думку згаданого дослідника, слід розглядати і загальну правосуб'єктність. О. А. Лукашева вважає, що такий елемент, як юридична відповідальність, що його іноді включа­ють до структури правового статусу, є вторинним щодо основ­ного елементу — обов'язку, оскільки, якщо немає обов'язку, то немає і відповідальності. Щодо системи гарантій, то їх варто від­нести до категорій, що виходять за межі правового статусу. Отже, на думку О. А. Лукашевої, поняття правового статусу слід об­межити категоріями прав і обов'язків, а всі інші названі елемен­ти варто включити в поняття «правове положення особистості», як це пропонують Н. В. Вітрук та В. А. Кучинський.[36; ст.92 – 93]

Стосовно іноді вживаного поняття «правове становище», то чимало дослідників (зокрема, М. І. Матузов, Ю. М. Тодика, О. Ю. Тодика, Н. Г. Шукліна) вважають, що воно є тотожним поняттю «правовий статус» . [51; ст.161]

Співвідношення між термінами «конституційний статус» та «засади правового становища особи» визначається тим, що кон­ституційний статус охоплює лише конституційні норми, тоді як засади статусу, поряд із конституційними, включають і інші нор­ми поточного законодавства.[51;ст. 163]

В юридичній літературі пропонується відмежовувати поняття «правовий статус» та «правове положення». Під правовим стату­сом при цьому розуміють сукупність нормативно закріплених прав та обов'язків абстрактного суб'єкта, а під правовим положенням — потенційні та реальні права та обов'язки конкретного суб'єкта. При цьому правове положення реальної особи, на думку авторів цієї точки зору, постійно змінюється, тоді як статус суб'єкта пра­ва незмінний, допоки не змінюються відповідні правові норми.[52;ст.10]

Права людини можна розглядати як основу конституціона­лізму, оскільки головний сенс створення конституцій полягав саме у забезпеченні свободи людини перш за все від свавілля державної влади. Жодна держава, яка претендує на визнання її демократичною, не може відмовитися від включення певного пе­реліку прав людини до своєї конституції.

Індустріальний лад характеризується дуалізмом громадян­ського і політичного суспільства. Як член громадянського су­спільства людина рівноправна з усіма іншими, але як член полі­тичного, тобто державно організованого суспільства, вона рів­ноправна лише з тими, хто належить до даної держави, тобто є її громадянином. Отже, права і свободи людини належать кожно­му індивіду, а права і свободи громадянина — тільки тим осо­бам, які перебувають у громадянстві даної держави. Права і сво­боди громадянина не слід плутати з громадянськими правами і свободами, котрі, як правило, належать кожній людині.

У багатьох конституціях розмежування прав людини і прав громадянина закріплено у формулюваннях відповідних статей. Так, для позначення суб'єкта прав людини зазвичай використо­вують формули: «кожний», «всі», «кожна людина», «ніхто», «жодна людина» або безособистісні формулювання на зразок «визнається право», «гарантується свобода» тощо. Щодо прав громадян, то в статтях конституції прямо вказується «громадя­ни мають право, громадянин може» тощо.

Іноді замість вживання слів «громадяни», «громадянин» за­значається приналежність до нації, наприклад, «усі німці», «ко­жен іспанець» тощо. Однак слід мати на увазі, що в західно­європейських країнах термін «нація» означає не етнічну, а політико-державну спільність, людський субстрат держави, те, що у вітчизняній системі права позначається поняттям «народ».