Курсовая работа: Центристські партії в політичній системі сучасної України
Побутують й інші точки зору. Один із російських дослідників проблеми політичного центризму А. Соловйов переконаний, що останній «може існувати й у вигляді інституціональної безвідносної до позицій суб'єктів системи стримувань і противаг, що створює гарантії недопущення крайнощів…» [2]. Інституціональність у даному разі необхідно розглядати в її найширшому інтегративному розумінні як сукупність взаємопов'язаних, взаємодіючих і взаємообумовлених у політичному процесі інститутів, цінностей, норм, традицій, моделей поведінки тощо. Разом з тим автор, як і більшість інших дослідників даної проблеми, концентрує свою основну увагу на з'ясуванні ціннісного виміру політичного центризму й перспективах його накладення на ментальні риси російського політикуму, залишаючи поза межами аналізу його системний характер. За умов подібного підходу центризм подається як статична категорія, що суттєво звужує його сутність.
Засновники другого підходу, згідно з яким центризм є деякою ідейно-політичною конструкцією, розглядають центризм як програмну орієнтацію на рівновіддаленість від крайностей політичного спектру. «Центристський курс передбачає проведення такої ліні, яка на практиці є серединою між стремлінням до економічної ефективності та вимогами соціальної справедливості, між свободою підприємницької діяльності та бажанням суспільних верств досягти більшої соціальної рівності» [3]. Тобто центризм як орієнтація на помірковані методи та програми в рамках практично наявного спектру ідеологічних уявлень або ж як сукупність партій або їх блоків, початково націлених на діяльність в політичному просторі між радикальним реформізмом та охороництвом. При цьому підкреслюється, що основні ринципи центризму – примирення та стабілізація в суспільстві [4].
Третій підхід визначає центризм як системну характеристику. Наприклад, вчений Г. Водолазов стверджує, що це нова сучасна метадоктрина, тип мислення нашого часу, що характеризується заміною конфронтаційного стилю дій на стиль партнерства, взаємоподільності, консенсуса, компроміса. Перехід розвинених суспільств до центризму є наслідком зникнення класового антагонізма, зупинення боротьби різних соціальних груп на знищення. Всередині центристського типу мислення можуть існувати різні ідеології від неомарксизму до лібералізму. Мета центризму – забеспечити їх здорову конкуренцію. Центризм навіть не повинен намагатися розробити певну центристську програму, тому що не можливо апріорно вивести формулу, яка б змогла врахувати все розмаїття факторів, щохвилинно впливаючих на наше життя. Задача центризму полягає в створенні механізму формування такої формули. Необхідно створити демократичний механізм, де були б представлені соціальні групи, прошарки, напрямки, де були б політично артикульовані їх вимоги, і вони могли б вести між собою цивілізовану дискусію, відстоювати свої вимоги [5]. Запропонований підхід і дозволяє чітко визначити центризм як парадигму суспільного розвитку, «вітер епохи», віяння якого визначає хід людського мислення.
Досвід становлення політичних систем західних країн переконливо доводить, що центризм у цьому розумінні є результатом гармонійної модернізації всіх сфер суспільно-політичного життя. Тому будь-які спроби його непослідовного впровадження заздалегідь приречені на провал. Ідеться про те, що реалізація, наприклад, системи цінностей політичного центризму при використанні нецентристських засобів і методів політичної боротьби є неможливою, як неможливими видаються і спроби проведення центристської політики в умовах відсутності збалансованої демократичної політичної системи [6].
Відповідь на запитання, чому більшість вітчизняних дослідників концентрує свою увагу на ціннісному ряді політичного центризму полягає в бажанні осягнення перспектив його впровадження або ж практичної реалізації на тлі менталітету, притаманного населенню країн пострадянського простору. Проблема, якою мірою і в якій формі суспільство здатне сприйняти й підтримати устремління певних політичних сил у даному напрямку в умовах тривалої кризи моральних цінностей (інакше кажучи, в умовах ідеологічного вакууму), навіть за наявності розмаїття різних політичних течій, напрямків тощо залишається невирішеною і змушує орієнтуватися на визначення соціальної бази політичного центризму. Особливого загострення вона набуває в контексті браку сподіваної суспільної підтримки центристських партій і організацій [7].
Більшість дослідників із цього приводу схиляється до думки, що лише так званий середній клас і є основною соціальною базою центристських партій. Проте глибший аналіз виявляє значно ширшу соціальну базу центризму. Річ у тім, що історичний досвід неодноразово підтверджував хибність спроб абсолютизації середнього класу як надійної опори демократичних політичних сил і еволюційного шляху розвитку суспільства. Варто лише пригадати той факт, що саме середній клас був основною опорою націонал-соціалізму (фашизму) в Німеччині в роки правління Гітлера.
Саме поняття «середній клас» надто аморфне й розпливчасте, а прихильними до ідеологічних засад центризму можна вважати також деякі соціальні верстви, що традиційно до нього не відносять (зокрема, представників великого бізнесу, працівників державного сектора, бюрократичного апарату, банкірів тощо), які, безумовно, зацікавлені в стабільному й поступальному розвитку суспільства, дотриманні законності і порядку всіма учасниками соціально-економічної та й, зрештою, політичної діяльності [8]. Аналогічного висновку дійшли й учасники круглого столу з проблем політичного центризму в Росії: «Центристської орієнтації можуть дотримуватись люди, партії, політичні рухи, що належать до різних прошарків суспільства. Більше того, у будь-якому політичному русі або партії можуть бути виокремлені групи, віддані центристським цінностям. Все це, природно, не принижує роль середнього класу як соціальної бази центризму, але по-іншому розставляє акценти в його теоретичній інтерпретації» [9].
Політичний центризм у своїй системній якості теоретично може претендувати на вироблення, організацію і представництво загальних суспільних інтересів. Потенційна здатність спиратися на широкий спектр інтересів фактично всіх суспільних верств, прошарків і відповідних соціально-політичних сил, груп тощо (про що згадувалося вище); можливість гармонізації їх діяльності та взаємовідносин на засадах гуманізму і адекватній методологічно-технологічний основі; опора на загальнолюдські демократичні цінності як на духовному, так і практичному рівнях дозволяють вивести політичний центризм на загальнонаціональний, загальнодержавний рівень. Можна навіть стверджувати, що центризм – це механізм взаємодії та взаємоузгодження загальнолюдського, національного і класового (корпоративного) як філософських категорій у політиці [10].
Зрештою, окреслене коло специфічних рис центризму дозволяє зробити висновок, що прагнення поміркованих політичних сил до єднання обумовлене бажанням сформувати своєрідний центр ухвалення оптимальних державно-політичних рішень, який став би постійно діючим, і ґрунтувався б на широкій суспільно-політичній, соціально-економічній, морально-етичній базі феномена, що нами розглядається.
Отже, серед розмаїття як глибоких теоретичних, так і, здебільшого, поверхових публіцистичних досліджень феномена політичного центризму, основна увага концентрується або на підході до центризму як до сукупності способів та методів політичної діяльності чи технології досягнення компромісу, або на фрагментарному аналізі певних його сторін, таких як ціннісні виміри, припинення конфліктного протистояння між політичними акторами тощо.
Один з підходів визначає центризм як варіант політичної поведінки, яка відрізняється прагматизмом та здатністю до компромісів. В даному ракурсі центризм іноді розуміють як ціннісно-нейтральну політичну технологію, яка забеспечує згоду різних політичних сил. Другий підхід пов’язаний з розумінням центризму як ідейно-політичної течії, яка репрезентована в політичному спектрі певними структурами, мета яких – діяти в політичній ниші між радикалами. Ряд дослідників об’єднують ці поняття центризму. Третій підхід аналізує центризм на рівні системної характеристики.
1.2. Критерії розмежування ліво- та правоцентризму
Закон політичної науки, відомий під назвою «Ефект маятника», твердить: певне відхилення від центру переваг суспільної свідомості з часом призводить до аналогічного коливання в протилежний бік на відповідну від центру відстань.
Враховуючи зазначені вище сутнісні риси центризму, варто також зупинитись на питанні щодо його критеріального розмежування з так званими ліво- та правоцентризмом, оскільки здебільшого їх визначення наводяться на інтуїтивному рівні, й досить часто здійснюється їх фактичне ототожнення з центризмом. Саме такі підходи і вносять певну плутанину в розуміння останнього. Певну неточність у підміні цих понять виявляє той факт, що як відхилення, і лівий, і правий центризм суттєво звужені у своїй соціальній базі; більший акцент у них ставиться на певному превалюванні національного, а в деяких випадках – класового (історичним прикладом є рання соціал-демократія) над загальнолюдським; у методах боротьби можуть використовуватися значно радикальніші дії, щоправда в межах існуючого правового поля, тобто легітимного порядку. Звісно, дана проблема є досить складною і потребує більш детального аналізу, але на даному етапі дозволяє виявити принципові розбіжності [11].
У науковій літературі існують різні оцінки щодо появи та функціонування ліво- та/або правоцентризму. З огляду на складність і динамізм феномена політичного центризму однозначні трактовки (здебільшого негативні) його флуктуацій у кращому разі спрощують, а в гіршому - спотворюють розуміння істинної сутності проблеми. Політичний центризм як ідеально «чиста» конструкція в реальному житті існувати не може, оскільки зазнає суттєвого впливу, а, зрештою, й інтеріоризує специфічні особливості умов, у яких функціонує, - національні традиції, ментальність, рівень розвитку політичної культури, соціально-економічну ситуацію, кон'юнктуру розкладу політичних сил тощо, що в своїй сукупності визначають його відносний характер [12].
Прояви політичного центризму в різних країнах або ж, точніше, політичних системах, як правило, суттєво відрізняються і являють собою певне відхилення вправо або вліво від свого спектрального ідеалу, однак і за таких умов не втрачають своєї соціопримирливої, узгоджувальної функції та ролі. Негативною є одночасна інтеграція і ліво-, і правоцентристських політичних сил, оскільки консолідація та посилення їх впливу на початкових етапах, що характеризуються певним загостренням змагального запалу, призводить до розмежування сил, а в кінцевому підсумку – до конфронтації та втрати орієнтації на консенсуальні засади взаємодії. Більше того, подібна ситуація сприяє витісненню і, відповідно, формуванню необхідного центру прийняття політичних рішень поза межами законодавчого органу. А як свідчить сумний досвід минулого, неконтрольований суб'єкт, який володіє надмірними повноваженнями, не завжди переймається інтересами держави і суспільства.
Нівеляція ідеї центризму є поштовхом до актуалізації цінностей ліво- і правоцентризму. Вагомий внесок тут роблять представники так званого квазіцентризму, який розглядається як певна форма містифікації суспільної свідомості або певний спосіб маніпулювання політичними акторами, що ставить за мету проникнення на політичний ринок. Тобто квазіцентризм виступає своєрідною політичною антитехнологією, орієнтованою на досягнення конкретних швидких результатів тут і зараз. Загалом, діалектика взаємодії двох протилежностей – радикалізму і центризму – дозволяє визначити квазіцентризм як певну перехідну форму між ними. Спекуляція на відповідних засадах центризму стає можливою принаймні за їх наявності, тому в разі необхідного кількісного їх нагромадження з часом можна прогнозувати якісний перехід у справжній центризм, тенденції в цьому напрямку можна нині спостерігати в українській політичній практиці. Дійсно ж шкідливою є ситуація зворотного руху [13].
Таким чином, коли в суспільстві посилюються настрої на користь більшої свободи господарської діяльності та економічної ефективності, тоді до влади, як правило, приходять політичні сили, що зорієнтовані на пріоритетне вирішення цих завдань. Тобто проводиться правоцентристський курс. Якщо ж у масовій свідомості відбуваються відчутні усвідомлення необхідності більшої уваги до соціальних проблем, то після чергових виборів владу переймають партії й рухи лівоцентристського характеру. Вони відповідно роблять акцент на соціальні програми.
Отже, апріорі політичний центризм є породженням демократії і прямо залежить від рівня розвитку її інститутів і цінностей. Поза нею він неможливий як такий і виступає радше як одна з можливих функціональних форм її практичної реалізації. Тобто центризм можна розглядати як систему стримувань і противаг між безконфліктною системою (на кшталт тоталітарної демократії радянського зразка) та абсолютизовано-конкурентною системою (демократія класичного лібералізму кінця XIX – XX ст.). Компроміс як цінність політичного центризму, налаштованість на діалог, здатність йти на певні поступки задля узгодження індивідуального й групового інтересів в ім'я загального блага, балансування у сфері політики, що характеризується надзвичайно високим ступенем конфліктності, вимагають від політиків певного таланту.
Центризм – одна із ключових складових політичного процесу на Заході. Це поняття обумовлює не лише модель політичного курсу, що орієнтований на рівну віддаленість від крайностей, а й тип політичної свідомості. Центристський курс передбачає проведення такої лінії, яка на практиці балансує між прагненням до економічної ефективності та вимогами соціальної справедливості, між свободою підприємницької діяльності та бажанням багатьох суспільних верств домогтися більшої соціальної рівноваги. Завдячуючи цьому, центризм є гарантом політичної й соціальної стабільності, поступовості змін.
Як відхилення, і лівий, і правий центризм суттєво звужені у своїй соціальній базі; більший акцент у них ставиться на певному превалюванні національного над загальнолюдським; у методах боротьби можуть використовуватися значно радикальніші дії, щоправда в межах існуючого правового поля.
Амплітуда коливань політичного маятника обмежена незримими кордонами центру. Вихід же за їх межі призводить до серйозного порушення балансу інтересів у суспільстві, різкого посилення конфронтаційності, в кінцевому підсумку до політичної й соціальної дестабілізації. Отже, політичний центризм є механізмом внутрішньої саморегуляції суспільства, який перешкоджає виникненню деструктивних тенденцій в державі. Нівеляція ідеї центризму є поштовхом до актуалізації цінностей ліво- та правоцентризму.
Розділ ІІ
Центристські партії в політичній системі сучасної України
2.1. Особливості політичного центризму на українському грунті
Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувалося в «екстремальних» умовах. Поглиблення економічної кризи, соціальна напруженість і зневіра у можливості демократичних структур ефективно розв’язувати гострі соціальні проблеми, крах суспільних ідеалів – все це негативно позначається на реальному статусі та впливовості політичних партій. Більшість політичних партій поки що не стали міцними організаціями, здатними відобразити корінні інтереси різних верств і прошарків суспільства. Вони не спроможні вести за собою маси, визначити соціальну базу й зробити свою діяльність соціально адресною.
У цьому процесі «жертвами» стають передусім політичні партії центристської орієнтації, які розраховують на середні верстви суспільства. Дискусійність щодо проблеми соціальної бази взагалі знімається за умови її екстраполяції на український соціально-політичний ґрунт. По-перше, тому, що наявність в українському соціумі середнього класу як такого перебуває під великим питанням, а його «формування» здійснюється надто повільними темпами. По-друге, українське суспільство на сьогодні є надто аморфним у стратифікаційному плані, і якщо в західних країнах середній клас охоплює 2/3 суспільства, тобто абсолютну більшість, то в Україні така більшість представлена збіднілим населенням, що перебуває в стані апатії та песимістичних настроїв і зневірилось у здатності політиків знайти спільну мову щодо подолання існуючої кризи. По-третє, нерозвинутість громадянського суспільства, яке є важливою передумовою демократії, як зрештою і центризму; низький рівень політичної культури тощо [14].
Проблема в тому, що й донині абсолютна більшість наших громадян не бере активної участі у вирішенні суспільно-політичних проблем. Першочергова роль у залученні людини до політичної діяльності належить політичним партіям і громадським організаціям. Однак в українських умовах складається парадоксальна ситуація - за наявності 140 політичних партій (станом на 2007 р.) сумарний відсоток громадян, які є їх членами, по відношенню до безпартійних залишається низьким [15].
Серед основних причин подібного стану речей можна назвати такі:
- абсолютна більшість політичних партій формувалася "зверху" і у зв'язку з цим не в змозі репрезентувати реальні інтереси широких верств населення;
- невідповідність між проголошуваними ідеологічними постулатами та їх фактичною реалізацією, що, зрештою, призводить до нівеляції перших;
- непослідовність у дотриманні партіями своїх передвиборних обіцянок;
- замкненість партійних еліт і невиконання ними функції політичного рекрутування (призначення, наприклад, на керівні посади у партії звичайними партійцями відбувається аж ніяк не за принципом активності й професіоналізму);