Курсовая работа: Центристські партії в політичній системі сучасної України

- фрагментарність партійної роботи й відсутність перспективних програм суспільного розвитку;

- розмитість ціннісних орієнтирів та шляхів їх досягнення;

- використання партіями (в першу чергу «опозиційними») широких верств населення в «провальних» акціях, що сприяє формуванню в суспільній свідомості стереотипу нездатності виконувати покладені на них функції;

- поява багатьох нових партій і блоків напередодні передвиборчих перегонів, що справляє враження, ніби організатори цих акцій керуються лише прагненням здобути владу за будь-яку ціну.

Саме з огляду на зазначені проблеми питання щодо соціальної бази взагалі будь-якої політичної сили як репрезентанта тієї чи іншої ціннісної системи серед українського політикуму стає риторичним. За таких обставин в Україні будь-яка політична партія чи блок матиме найширшу суспільну підтримку в разі вирішення зазначених вище проблем [16].

Тривалий час у середовищі аналітиків панувала думка, що найбільший потенціал у даному контексті належить соціал-демократам. Підстави для цього були досить переконливі: чітко визначена лівоцентристська позиція, що знаходить свій вираз у конкретизованій політичній ідеології та доктрині, науково сформульованих і обґрунтованих цінностях, які наділені конкретним смислом і мають економічне підґгрунтя (що підтверджує позитивний історичний досвід багатьох сучасних розвинутих країн), – саме цього завжди були позбавлені правоцентристи; власне оригінальне бачення майбутнього розвитку суспільства [17].

Перехідний етап економічних відносин лише посилює неструктурованість українського суспільства, надає йому рис маргінальності та нестабільності. Звідси випливає і та внутрішня нестійкість, залежність від різних фракцій та груп всередині партії, що приводить до чисельних розколів. Доки в Україні буде зберігатися така ситуаці, більшість українських партій, які ідеологічно орієнтовані на інтереси усталених соціальних верств, притамнних суспільству з ринковою економікою, приречені на роль лоцманів від політики, що закладають політичні орієнтири майбутнього [18].

Саме за наявності центризму з'являється можливість вести мову про відповідальність того чи іншого органу за ті чи інші невдачі або успіхи державної політики. Але оскільки політичний центризм, у свою чергу, є вкрай необхідною передумовою створення подібного центру, ми й маємо змогу спостерігати певну обмеженість українського парламенту як вищого законодавчого органу в процесі прийняття нагальних політичних рішень. Тому, наприклад, і в політичних системах західних країн зміна правлячої партії або коаліції політичних сил біля керма держави призводить не до паралічу управлінського механізму країни, а лише до певної корекції його курсу [19].

Проблема, на наш погляд, полягає ось у чому. Ослаблення судової гілки влади, що здійснює контроль за дотриманням легітимного порядку, в разі втрати парламентом здатності приймати життєво необхідні рішення призводить до зміщення умовного центру, про який йшлося вище, зі свого автохтонного місця за межі законодавчої сфери. Однак потреба в тому, аби парламент відігравав відповідну роль у згаданому умовному центрі, не зникає, оскільки державне управління є по суті процесом прийняття рішень та організації їх виконання саме в межах існуючого правового поля. Таким чином, ліквідація відповідального або ж, іншими словами, ініціативного ядра ухвалення рішень і формування на його місці вакууму власне в самому парламенті сприяє появі представників так званого «псевдоцентризму», один із його різновидів можна визначити як сукупність політичних сил, що формально представляють інтереси неформального центру ініціації та прийняття політичних рішень.

Екстраполяція даного висновку на політичну ситуацію в Українні виявляє суттєву небезпеку наявності, так би мовити, умовної більшості у Верховній Раді, яка радше репрезентує, а не ухвалює свої рішення як рішення реального центру. Істинний центрист не орієнтується на владу, а сам у певному розумінні її уособлює.

Ця небезпека значною мірою має відносний характер, оскільки незважаючи на трансформацію вітчизняної політичної системи від командно-адміністративного типу до демократичного, зберігається природна спадковість процесу державного управління, що унеможливлює швидкі зміни в концентрації владних повноважень і відповідне зміщення центру прийняття політичних рішень на його автохтонне місце. Проте, з іншого боку, сам процес демократизації має внутрішні механізми саморозвитку, розгортання якого з часом приведе до встановлення необхідного інституціонального балансу [20].

У даному контексті необхідно також зазначити, що авторитарний централізм, характерний для вітчизняної політичної практики, не слід ототожнювати з політичним центризмом, оскільки певну схожість між ними можна простежити лише стосовно форми, а не змісту. Так, наприклад, авторитарний централізм здебільшого спирається на примусову уніфікацію формально існуючих розбіжностей у поглядах, думках, баченні перспектив подальшого розвитку суспільства та відповідне прийняття політичного рішення, що не виходить за рамки стратегічної лінії правлячої еліти. Що ж до політичного центризму, то він функціонує на засадах узгодження реальних суперечностей та вироблення компромісного політичного рішення, що відображає інтереси не лише правлячої еліти, а й інших учасників політичного процесу [21].

Досвід становлення політичних систем західних країн переконливо доводить, що центризм є результатом гармонійної модернізації всіх сфер суспільно-політичного життя. В Україні ж модернізація набуває вигляду навздогінної, головним суб′єктом якої виступає держава. Саме держава «згори» ініціює принципи, що мають бути засвоєні суспільством і саме це є головною перешкодою успіху реформ. Тому будь-які спроби непослідовного впровадження пріоритетів центризму заздалегідь приречені на провал. Ідеться про те, що реалізація, наприклад, системи цінностей політичного центризму при використанні нецентристських засобів і методів політичної боротьби є неможливою, як неможливими видаються і спроби проведення центристської політики в умовах відсуності збалансованої демократичної політичної системи [22].

Отже, постає питання: чи маємо ми сьогодні в Україні політичну силу, яка була б здатною забезпечити здійснення такої політики? Мова йде про створення правлячої партії або коаліції партій. Слід наголосити, що саме правлячої партії (коаліції), а не партії влади, яка створюється державною бюрократією для подовження строку перебування при владі. Правляча партія грунтується в своїй діяльності на принципах політичного центризму, адже її завдання - узгодити, примирити усіх учасників політичного процесу, створити умови та програму дій, які б влаштовували, захищали інтереси всіх верств населення. Очевидно, що створення цієї програми можливо тільки на засадах політичного центризму. Тому практична реалізація центризму в Україні полягає саме у здійсненні такого переходу – від функціонування партій влади до створення правлячої партії чи коаліції.

Можна зробити висновки, що основними особливостями розвитку центризму в Україні є: по-перше, дискусійність щодо визначення соціальної бази центристських партій та об’єднань, адже нерозвиненість громадянського суспільства та маргінальністі і нестабільність суспільства гальмують процес виникнення середнього класу; по-друге, неможливість партій політичного «центру» створити в парламенті саме такий центр, адже ми можемо спостерігати певну обмеженість в Верховної Ради як вищого законодавчого органа в прийнятті нагальних політичних рішень; по-третє, наявність так званого «псевдоцентризму», як сукупності політичних сил, що формально представляють плітичні інтереси неформального центру, тобто наявності у Верховній Раді умовної більшості, яка радше репрезентує, а не ухвалює свої рішення як рішення реального центру; по-четверте, необхідність послідовного впровадження пріоритетів центризму, розмежування та регламентація діяльності більшості та меншості та ін.

2.2. Центристські партії в партійно-політиному спектрі сучасної України

Станом на 2007 рік Міністерство юстицій України зареєструвало 140 політичних партій в Україні. Сьогодні з-поміж політичних партій, які діють в політичному процесі України, близько сорока вважають себе центристськими, більшість із них налічують у своїх лавах від однієї до кількох тисяч членів. Представники центристських партій більше, ніж інші, приєднані з президенстькими та урядовими владними структурами у центрі та на місцях. Це Народно-Демократична партія України, Партія регіонів України, Партія промисловців і прідприємців України, Партія зелених України, Аграрна партія України. Помітне місце в цьому спектрі належить Ліберальній партії України, в лавах якої 65 тис. членів, а також Партії праці України, яка налічує 30 тис. членів та ін. [23].

Політичні партії України за ідеологічними орієнтаціями умовно можно поділити за такими напрямками: комуністичний (лівий) – Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Селянська партія України (СелПУ), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о)), Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість»; соціально-ліберальний (лівоцентристський та центристський) – Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)), Демократичний союз «Батьківщина», Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ), Партія «Реформи і порядок» (ПРП); неоконсервативний (правоцентристський) – Народний рух України (НРУ), Український народний Рух (УНР), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Республіканська християнська партія (РХП); націоналістичний (праворадикальний) – Українська національна асомбеля та Українська національна самооборона (УНА–УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН) [24].

Соціально-ліберальний напрям поєднує соціал-демократичні та ліберальні цінності, однак істотно відстає від сучасної європейської соціал-демократії і лібералізму. Специфіка політичних орієнтацій соціально-ліберального напрямку полягає в такому:

- по-перше, на початку свого зародження одна частина лібералів та соціал-демократів орієнтувалися на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висували ідеї двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, а інші обстоювали ідеї, близькі до націонал-демократії;

- по-друге, одна частина спектра декларувала соціал-демократичні цінності, інша – ліберальні або взагалі не мала виразної ідеологічної спрямованості;

- по-третє, за походженням ці партії, як правило, є партіями правлячої бюрократії і олігархів;

- по-четверте, справжнім пріорітетним завданням для цього спектра партії є зміцнення влади для реалізації інтересів фінансово-промислових груп, які вони ре?