Курсовая работа: Жесты: попытка обобщения и классификации
в) переведення працівників за їхньою згодою на інші підприємства,
організації, установи;
г) укладення трудового договору за направленням Державної служби
зайнятості України;
д) укладення громадянами трудових договорів за сприяння суб'єктів підприємницької діяльності, що займаються посередництвом у
працевлаштуванні громадян .
Право кожного громадянина — розпоряджатися своїми здібностями до праці.
Відносини між державою і громадянами з приводу зайнятості основуються на захисті і гарантуванні права кожного з них на працю .
I. Нормативно-правові акти по працевлаштуванню громадян
Трудові відносини за своєю природою є досить складними , а тому регулюються за допомогою численних нормативних актів як національного так і міжнародного права .
У Конституції України , зокрема статтею 43 визначено, що кожен має право на працю , і держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб .
Наступним нормативно – правовим актом є Кодекс законів про працю, він визначає правові засади , гарантії здійснення громадянами України їх конституційного права на працю та розпоряджатись своїми здібностями до продуктивної праці .
Окремі положення, які віднесені до законодавства про зайнятість, містяться у главі ПІ-А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників» .
Основу національного законодавства про зайнятість становить Закон України «Про зайнятість населення», який був прийнятий Верховною Радою України 1 березня 1991 року (з подальшими змінами та доповненнями). В ньому чітко вказані права та обов’язки державної служби зайнятості, державні гарантії права на вибір професії та виду діяльності ,
викладені основні принципи державної політики зайнятості населення, регулювання та організація зайнятості, визначення підходящої роботи та інші важливі питання .
Суттєве значення для регулювання відносин зайнятості мають також підзаконні нормативно-правові акти, зокрема, відповідні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Міністерства праці та соціальної політики України та деяких інших центральних органів виконавчої влади.
Питанню працевлаштування багато уваги приділено і у міжнародно-правових актах , серед яких слід згадати Загальну декларацію прав людини прийнятою Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року , в якій сказано, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи та на захист від безробіття.
У свою чергу, статтею 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого Генеральною асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, передбачено, що держави, які беруть участь у цьому пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки для забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави — учасники цього пакту з метою повного здійснення такого права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні й економічні свободи людини.
У свою чергу, Європейська соціальна хартія встановлює, що з метою здійснення права на працю її учасники зобов'язуються: вважати однією зі своїх найголовніших цілей і одним із найголовніших обов'язків досягнення і підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості; ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає; створювати безкоштовні служби працевлаштування для всіх працівників або забезпечити їх функціонування; забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм.
Крім цього, сьогодні важко собі уявити законодавство про зайнятість без таких міжнародно-правових актів, як конвенції та рекомендації Міжнародної Організації Праці (МОП),які встановлюють міжнародні стандарти у сфері працевлаштування та зайнятості .
Серед них можна згадати Конвенцію № 2 «Про безробіття» 1919 року, Конвенцію №29 «Про примусову чи обов'язкову працю» 1930 року, Конвенцію № 105 «Про ліквідацію примусової праці» 1957 року, Конвенція 1958 р. № 111 <Про дискримінацію в галузі праці і зайнятості>, Конвенцію № 122 «Про політику у галузі зайнятості» 1964 року, Конвенцію № 142 «Про професійну орієнтацію і професійну підготовку у галузі розвитку людських ресурсів» 1975 року, Конвенцію № 159 «Про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів» 1983 року, які ратифіковані Україною.
Конвенція 1958 р. № 111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості містить достатньо гнучкі і загальні положення, що стосуються дискримінації в галузі праці і занять, які б грунтувалися на відмінностях раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, соціального походження і національної належності. В цій Конвенції передбачається, що країни, які її ратифікували, проводять політику ліквідації дискримінації відповідно до умов і практики країни, скасовують або змінюють будь-які законодавчі положення, що не відповідають цій політиці, і вживають заходів, які можуть сприяти в загальній практиці рівності можливостей і звернень.
Згідно з Конвенцією № 122 «Про політику в галузі зайнятості» 1964 року кожна держава — учасник цієї Конвенції здійснює активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості. Причому вказана політика має на меті забезпечення роботи для всіх, хто бажає працювати ; щоб ця робота була якомога продуктивнішою; була свобода вибору зайнятості і можливості для кожного працівника здобути підготовку та використовувати свої навички і здібності для виконання роботи, до якої він придатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного чи соціального походження .
Рекомендація 1962 р. № 117 про професійне навчання передбачає створення національних систем професійного навчання, регламентує їх планування і управління, встановлює заходи щодо професійної орієнтації та відбору, допрофесійної підготовки, організації самого навчання тощо, тобто фактично пропонує детальний план державних заходів щодо організації професійного навчання.[2]
Огляд нормативних актів у сфері працевлаштування та зайнятості свідчить про те, що багато держав прагне розробити заходи по забезпеченню повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості , надання рівних прав всім хто бажає працювати незалежно від статі, раси, віросповідання .
III. Органи , які забезпечують зайнятість населення
Перш за все зайнятість населення забезпечується державою , шляхом
проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. При цьому державна політика зайнятості населення в Україні базується на таких законодавче визначених принципах :
забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від