Реферат: Дослідження антропометричних та інтелектуальних показників розвитку школярів

Розвиток психіки розглядається в плані її філогенезу, ан­тропогенезу, суспільно-історичного розвитку і онтогенезу. Ми будемо говорити про онтогенетичний розвиток, в якому проявляється суспільно-історичний розвиток.

Позначаючи, що особистість розвивається на тлі соц­іального оточення, ми підкреслимо не злиття соціального та індивідуального, а взаємодію людини з оточенням. Активну, вільну і вибіркову взаємодію, результат якої — привласнення культури : знань, досвіду, соціальних цінностей, норм. При­власнення здійснюється спочатку на рівні і знайомого. Це:

— привласнення досвіду як основи розумового розвитку;

раціональна лінія розвитку дуже важлива: без неї людина не може самостійно будувати свої ціннісні орієнтації і освоювати їх;

— розвиток волі: те, що ми називаємо самостійністю дій;

- емоційно-оціночний розвиток як ставлення людини до культури, етико-естетичних цінностей суспільства.

Другий рівень привласнення — рівень смислу, особистісного смислу, через систему якого (своєрідну внутрішню позицію) людина дивиться на світ і розуміє його — ставить­ся до нього відповідно до свого сенсу.

Говорячи про світосприйняття людини, ми маємо на увазі саме цю систему.Світорозуміння виступає як система по­глядів людини на світ і себе в ньому, як розуміння людиною смислу своєї життєдіяльності, як віра людини, як позиція, з якої людина дивиться на світ, виробляє свої смислові орієн­тації.

Така позиція народжується двічі. Орієнтовно на третьо­му році життя та приблизно у чотирнадцять років. Перше на­родження обумовлене ставленням дорослих до дитини і куль­турним середовищем його дитинства. В цих умовах відбуваєть­ся виділення себе як персони-особистості — самоусвідомлен­ня свого імені, «Я», ототожнення себе зі своїм ім'ям. В цьому віці у дитини виникає потреба в проголошенні свого «Я»: «Я хочу». Важ­ливими факторами першого народження є сексуальна ідентифіка­ція (Я — хлопчик чи Я — дівчинка), потреба в визнанні дорослих, а потім і однолітків; уявлення себе в часі.

Друге народження. Його ще називають становленням своїх обов'язків і прав — усвідомлення молодою людиною ре­альності її взаємин з оточенням. Якщо перший рубіж можна визначити як соціальний мінімум особистості, то другий — мінімум соціальної зрілості.

Саме період другого народження (ми можемо його офіц­ійно зазначити, бо цей рубіж зафіксовано в юриспруденції:

з 14 років людина підсудна, тобто повинна передбачати на­слідки своїх вчинків) — це період формування світосприймальної позиції особистості, її вольового потенціалу — пе­ревірка «чого ти вартий, в першу чергу в своїх очах». Друге народження особистості — це реалізація здатності людини до самовизначення, ставлення до себе, суспільства та спільноти, природи, світу, праці. Це усвідомлення вже не тотожності, аідентичності вірності собі, своєї цілісності.

В цей період зростає активність особистості, вибір­ковість, почуття свободи в боротьбі з обставинами. Рівень розвитку інтелекту забезпечує відносно, адекватну оцінку обставин і самопрограмування шляхів задоволення на­гальних потреб особистості.

Соціально позитивна активність — творчість. Людина живе для людей. Вона ділиться своїм доробком з людьми. Соціальна пасивність і є нездатність до творчості, до зміни обставин свого життя.

З види активності взаємодіють один з одним:

— фізична: передумова онтогенетичного розвитку психіки;

— психічна. Вона виявляється в реалізації потреби в пізнанні себе і свого оточення, орієнтації в спілкуванні і суспільних відносинах. У спілкуванні народжується психічна активність. Але для цього необхідне і включення людини в пізнавальну діяльність, спочатку — навчальну);

— соціальна активність. Вона обумовлена психічною. Цепотреба в зміні і підтримці основ своєї життєдіяльностівідповідно до своїх ціннісних орієнтацій. Інтеграл трьох видів активності визначає поведінку і переживання людини. Це динамічний фактор самовизначення особистості в життєдіяльності, пізнання себе і свого оточення.

Розвиток і свобода особистості. Свобода є найнеобхіднішою умовою розвитку особистості. Особистість несе в собі здатність до свободи. Тільки вільна особистість може оволодіти обставинами. Без свободи немає самостійності й активності. Адже ж ми визначаємо особистість як суб'єкт свідомої діяльності, де самостійність і активність —' атрибути, тобто те, без чого особистість не може розвиватися і відбутися. Тільки вільна особистість може оволодіти власним «єством».

В психологічному плані свободі протистоїть стерео­типність.Стереотипність - це дія за шаблоном, алгоритмом, без варіантів і «вмикання» індивідуальних можливостей.

Вільна від стереотипів особистість психологічно спрямо­вана на відстоювання своєї позиції. Для неї бути особистістю

— це постійно бути вірній своїй світосприймальній позиції, в соц­іальній цінності якої вона впевнена. Від чого залежить стійкість внутрішнього світу особистості? Коли ми відповімо на це питання, ми визначимо умови розвитку та удосконалення особистості.

Перша умова — чіткість у визначенні прав і обов'язків.Без прав немає обов'язків. Без правової свідомості немає мо­ральної свідомості. Саме організація засвоєння моральних і правових норм «Я повинен» — і є створенням умов розвитку. Тут важливе дозування оцінок поведінки людини, прищеп­лення зразків поведінки, вільний режим прийняття норм і установок, свобода вибору варіантів поведінки. Від цього за­лежить розвиток самооцінки і самосвідомості.

Друга умова — розвиток можливостей пізнання себе і оточуючого світу. Тут важлива власна адекватна оцінка себе і своїх можливостей. Не менш — оцінка інших. Прагнення до самоствердження, розвинута мотивація досягнення, пси­хологічна культура спілкування — все це сходинки само­свідомості: розуміння того, що людина являє собою, визна­чення своїх можливостей, покликання, свого майбутнього і перспектив досягнення бажаного.

Третя умова — стійкість і гарантованість значимості лю­дини в тому соціумі, який він вважає своїм. Це і почуття «Ми», і — на іншому полюсі — «Я — не гвинтик». А між ними — визнання інших. Рівень розвитку почуття і волі людини забез­печує його відносну незалежність від зовнішніх обставин. В прагненні бути визнаним, особливо референтною групою, зак­ладена динаміка таких почуттів, як гордість, сором, таких пси­хічних якостей, як відчуженість, ідентифікація. Живлять цю лінію розвитку потреби і мотиви в спілкуванні, в коханні, в са­мостійності, в статевій ідентифікації. Всі вони настроєні за ка­мертоном культури, бо саме культура (культурний канон) й інтелігентність визначають силу звучання в поведінці, духовності людини.

Розвиток самосвідомості. Структура самосвідомості ство­рюється вже на третьому році життя. В її основі — усвідомлення свого імені, емоційне ставлення до себе, реалізація потреби в визнанні, емоційному теплі — «Я — хороший». Сексуальна ідентифікація йде слідом, а за нею усвідомлення себе у часі: «Я був, є і буду». Усвідомлення своїх прав і обов'язків також входить у структуру самосвідомості. Дитина виділяє себе серед інших, але ще не усвідомлює своїх можливостей. В цих протиріччях — криза З року життя. Поступово дитина вчиться більш-менш адекватно оцінювати себе. Шлях до цього — адекватна оцінка людей, які її оточують. В оцінці виявляється ставлення до дитини. Ми зазначили, що істина — це форма відповідності суб'єктивної та об'єктивної реальності.

Додамо: в поєднанні з емоційною оцінкою і ставленням до об'єкту, який спрямовує людину на усвідомлення істини. Іноді оцінка людини переноситься на те, що вона пропові­дує. Людина сприймає світ спочатку почуттями, а потім ро­зумом.

Визначення стадії інтелектуального розвитку дитини

Інтелект є інструментом, за допомогою якого людина самопрограмує свою поведінку та діяльність. Рівень розвит­ку інтелекту є найважливішою характеристикою людини.

Крім таких чинників розвитку інтелекту, як успадковані риси, умови утробного та особливості перших років життя, є й загальні. Цевікові стадії розвитку інтелекту. Саме вони визначають розумовий вік дитини та основні характеристи­ки її мислення. Тому зрозуміло, що педагогічний інструментарій визначення стадій розвитку інтелекту, який складається з специфічних завдань, проблем й техніки вим­ірювання, є складником компетентності вчителя.