Реферат: Політична ідеологія. Основні ідейно-політичні теорії сучасності

Особливого розгляду вимагає специфіка вирішення конфліктів у стадії кризи, стадії найвищого їх напруження.

У перекладі з грецької криза – це вирішальний момент, у нашому випадку – вирішальний, критичний момент функціонування політичної системи. Типовими ознаками політичної кризи є такий розклад політичних сил, котрий в певний відрізок часу значно утруднює або навіть паралізує нормальний, передбачений Конституцією і іншими законами і актами держави процес прийняття і реалізації політичних рішень. Такі явища звичайно мають вираз у кризі влади, її нездатності або небажанні вирішити антагоністичний конфлікт. Справа в тому, що частіше за все усунення такої кризи пов’язане з перерозподілом суспільного продукту на справедливій основі, а це безпосередньо зачіпає інтереси олігархії, суспільної верхівки, саме їх влада і захищає. Зрозуміло, що вирішити такі кризи легітимним шляхом майже неможливо, доводиться вживати переважно силові методи. Звичайно, що причини кризи не усуваються і вони повторюються.

У випадку частого повторення кризи загальна політична нестабільність поглиблюється і може перерости в загальну кризу політичної системи, тобто охопити всі сфери її впливу – економічну, соціальну царину, пануючу систему цінностей і культуру, нарешті стає кризою парадигми (основоположної ідеї розвитку, інакше - національної ідеї). В цілому – постає небезпека самого існування суспільства і держави. Якщо криза не набуває системного характеру, то залишаються певні можливості її усунення в рамках існуючого суспільно-політичного устрою, наприклад, зміною лідера, реформами (звичайно, змушеними), крайньою мірою – вживання силових засобів.

Усунення системних криз високої напруги вимагає більш радикальних засобів, далеко не завжди конституційних і легітимних. Історія знає декілька таких засобів:

Державний переворот. Він має три різновиди:

- перший – постає як акт несподіваної зміни існуючої влади, політичного режиму в результаті змови – таємної домовленості групи осіб або членів певної організації, як правило, досить близьких до владних структур;

- другий – відмова лідерів держави, правлячої еліти від конституційних, демократичних форм, методів і засобів здійснення влади (наприклад, розстріл російського парламенту восени 1993 року);

- третій різновид – воєнний переворот, в результаті якого державну владу бере в свої руки керівництво армії.

Загальними ознаками всіх різновидів державних переворотів є таємниця підготовки, раптовість і блискавичність проведення, рішучий і швидкий перехід влади до рук її організаторів. Загальним для всіх державних переворотів є перехід до авторитаризму, практично диктаторських політичних режимів, ізоляція, а нерідко й фізичне усунення лідерів і активу опозиційних організаторам перевороту сил. В усіх різновидах державних переворотів активну роль грає армія, в цілому мілітаристські сили, їх роль в суспільно-політичному житті значно посилюється.

Як правило, в державних переворотах більш радикальними є зміни політичних режимів, але головні засади державного устрою лишаються недоторканими. Найбільш радикальним засобом усунення системних криз є революція.

Революція – це докорінна зміна віджившого, застарілого суспільно-політичного ладу на більш прогресивний, це глибокі якісні зміни у всій суспільно-економічній і соціальній системах, а не лише політичній. На відміну від державних переворотів, які здійснюються „зверху” і змінюють на владному Олімпі лише різні елітарні групи пануючого класу, революції характеризуються широким рухом „знизу”, участю мас населення і приводять до зміни пануючого класу. Революції визначають епохальні зміни в суспільстві. Як правило, успіх революції визначається переходом на її бік армії, рідше – її нейтралітетом.

Революції мають свій антипод – контрреволюції.

Контрреволюції – це політичні акції, які спрямовуються проти соціально-політичної і економічної системи, створеної революцією, а також проти сил, що тяготіють до революційних перетворень (це превентивна, попереджуюча контрреволюція). Дуже часто контрреволюції супроводжуються громадянськими війнами, збройним втручанням інших держав. Але є й винятки. Так, з точки зору наукових визначень, події на рубежі 80-90 років в СРСР і країнах соціалізму в Європі є типовими контрреволюціями. На Заході їх іноді називають як „бархатні” революції, правильніше їх називати „бархатними контрреволюціями”.

Очевидно, що силові методи розв’язання суспільних систем мають дуже серйозні недоліки: активне втручання армії, встановлення авторитарних, а то й диктаторських режимів тощо. Постає питання: чи обов’язково такі кризи розв’язувати силою, чи обов’язкова зміна суспільного ладу? Як не дивно, ці проблеми широкої зацікавленості у політологів не знаходять.

В той час історія дає нам приклади позитивної відповіді на ці питання. Згадаємо методи виходу з „великої депресії” 1929-1932 років у США, які застосував президент Ф. Рузвельт і сучасні кардинальні реформи в Китаї.

Брак часу не дає нам можливості проаналізувати ці методи, та це і не входить в задачу нашої лекції. Але зазначимо, що в обох випадках вдалося обійтись без втручання армії, за виключенням локального виступу студентів в Пекіні на початку 90-х років.

В США реформи Ф. Рузвельта дали „друге дихання” капіталізму не лише в цій країні, а практично у всіх розвинутих країнах. Рузвельт, багато чого взяв з досвіду СРСР, зокрема елементи планування. В Китаї вже третє десятиліття успішні ринкові реформи проводяться в напрямку побудови соціалізму при керівній ролі Комуністичної партії. В обох країнах режим влади на період реформ-авторитарний, хоча в США початку 30-х років він був значно м’якший, аніж в сучасному Китаї. Проте в Китаї темпи приросту суспільного продукту значно вищі, аніж були в США - вже понад 20 років на рівні 8-10% щорічно.

Відомий американський політолог С. Хангтінгтон пояснює цей феномен просто: була добре продумана програма реформ, проходили вони під жорстким управлінням і контролем держави, вони не пускалися на самоплив.

Наступне питання нашої теми – тенденції розвитку політичних конфліктів в сучасних умовах. Зрозуміло, що конфлікт, як і протиріччя, що їх породжують, нікуди не зникнуть. Але характер їх помітно міняється і, на жаль, не в кращу сторону.

Так, начебто всі держави декларують, що вони виступають за цивілізовані засоби вирішення політичних і інших конфліктів – як внутрішніх, так і міжнародних. Однак, об’єктивні чинники і суб’єктивна поведінка урядів деяких провідних країн світу породжує сумніви щодо практичної реалізації цих намагань.

По-перше, помітно загострюються соціальні протиріччя в провідних країнах світу. НТР відкрила дійсно величезні можливості прогресу цивілізації. Але вона має і свої вади: породжує безробіття, кризи перевиробництва, проблеми ринків збуту. Загострює соціальні проблеми і тенденція повернення до ліберальних моделей демократії, в країнах СНД : ці моделі, що впроваджувалися за порадами західних спеціалістів, вже зіграли свою вкрай негативну роль.

По-друге, швидко зростає розбіжність у рівнях розвитку провідних країн і країн, що відстали у своєму розвитку. Зростає нееквівалентність у товарообміні між цими групами країн, а це означає посилення експлуатації більш слабких країн з боку розвинутих.

По-третє, швидкими темпами йде руйнування навколишнього середовища, виснаження енергетичних і сировинних ресурсів, постала і проблема регуляції чисельності населення планети. Ці проблеми є глобальними: і їхнє вирішення неможливо без глибоких конфліктів світового масштабу.

По-четверте, з розвалом СРСР і Варшавського договору різко змінилася геополітична ситуація. США залишилися єдиною наддержавою. Маючи безперечну військову перевагу над будь-якою країною чи блоком країн, вони почувають себе господарем світу, проводять активну політику нав’язування йому демократії американського зразка, під прапором якої намагаються встановити своє панування на планеті, в своїх інтересах вирішувати глобальні проблеми за рахунок інших країн.

Така політика, і це природно, викликає зростаючу відповідну протидію, зараз понад 100 країн світу посилено мілітаризуються, змушені витрачати і без того невеликі ресурси на утримання зростаючих армій, придбання сучасних видів зброї.

У зв’язку з цим неважко спрогнозувати зростання кількості, гостроти, масштабності внутрішніх і міжнародних конфліктів, воєнного протистояння. Вже намітилася стійка тенденція до силового вирішення і внутрішніх, і міжнародних конфліктів у випадках, коли є всі можливості зробити це мирними, політичними засобами, все частіше використовують в цих цілях армії. Зростає і тероризм, зокрема і міжнародний. Схоже, що політичні провокації з метою одержання приводу для подальшого силового втручання у внутрішні справи інших країн стають одним з головних методів зовнішньої політики США.

Проте нову світову ситуацію не можна визначати як безнадійну. Політика глобалізації, американізації має свої об’єктивні межі, вона не сприймається навіть серед найближчих союзників США. Показово, що авантюризм зовнішньої політики правлячої верхівки зустрічає занепокоєння і в самих Сполучених Штатах. Такі відомі американські вчені-політологи як С. Хангтінгтон, Г. Кісінджер і інші, які тривалий час приймали участь у розробці основ зовнішньої політики своєї країни, нині виступають з аргументованими застереженнями, що сучасна політика може серйозно зашкодити національним інтересам і національній безпеці США.

Історичний досвід і аналіз сучасної обстановки, тенденцій її розвитку свідчить, що є всі можливості вирішення глобальних протиріч і конфліктів політичними засобами з мінімальним вживанням воєнної сили дійсно в миротворчих цілях, в боротьбі з тероризмом. Чи використає людство ці можливості? Повинно, оскільки іншої альтернативи для збереження земної цивілізації немає.

Роль армії у розв’язанні політичних конфліктів