Реферат: Проблеми визначення та шляхи здешевлення вартості вищої освіти

11300

Дані таблиць досить промовисті, тому обмежимося одним зауваженням: в усіх розвинених країнах стандартна вартість одного року вищої освіти істотно нижча від вартості щорічного національного продукту у розрахунку на одну особу (в Іспанії - майже утричі). Якщо розглянути цей показник для наведених країн у середньому, то співвідношення досліджуваних величин буде приблизно 55 : 100. Отже, родина з середніми прибутками може дозволити собі навчати принаймні одного (якщо не двох) членів.

На жаль, для країн, що розвиваються, це співвідношення у середньому становить 5 : 1, а у багатьох країнах Африки - 10 : 1.

Україна, схоже, належить до групи «проміжних» країн, типовим прикладом яких може бути Туреччина (див. табл. 2). Більш-менш точні обчислення неможливі через відсутність надійних статистичних даних про нашу країну. Про це свідчить урядова негативна оцінка роботи відповідних українських служб у 1997 р. Проте, використовуючи дані Міністерства освіти України, легко підрахувати, що державні витрати на навчання одного студента становили приблизно $ 200.

Науковці вважають, що для правильного обчислення вартості вищої освіти слід враховувати три її складові.

Вартість навчання - кошти закладів вищої освіти, які безпосередньо чи опосередковано забезпечують отримання молоддю знань і навичок. Цей параметр обчислюється на основі бюджетів університетів та інших закладів.

Вартість життєзабезпечення студента - кошти на оплату помешкання, харчування, одяг, взуття, транспорт тощо та на особистий розвиток, а також навчальна і допоміжна література, культурні і спортивні потреби тощо. Дуже мало лишилося країн, де держава істотно субсидіювала б цю складову вартості вищої освіти. До таких винятків належать Франція і Німеччина. Найчастіше майже весь тягар здобуття освіти лягає на студента та його рідних.

Втрачені прибутки - матеріальні та інші втрати, спричинені неможливістю налагодити продуктивну працю студента упродовж більшої частини років навчання. Це особливо важка для належного розрахунку складова повної суспільної вартості вищої освіти не лише через неперервні економічні зміни та інфляцію (екстремальний приклад - Україна та всі її сусіди), а й через неможливість правильно встановити рівень молодіжного безробіття у певній країні. Отже, наближеному обчисленню піддається лише «державна» вартість освіти (витрати бюджетів) чи монетарна - сума перших двох складових.

Окрім науково-теоретичних питань фінансування системи вищої освіти і забезпечення належної підготовки нових поколінь є й інші важливі проблеми, на які шукають відповіді не лише в охопленій кризою Україні.

Хто повинен платити за вищу освіту?

Відповідаючи на це «просте» запитання, фахівці розпочинають із складного аналізу поняття «освітня послуга» як специфічний товар. Надання такої послуги триває принаймні 3-4 роки (інколи – удвічі довше), а набуття (освіти) має багато економічних, неекономічних, індивідуальних і суспільних результатів. Є чимало способів обґрунтування того положення, що вища освіта обов’язково повинна оплачуватися з державного бюджету, бо результативність її, зрештою, корисна для всього населення країни, всіх платників податків, державних і приватних підприємств.

Результативність набуття вищої освіти здебільшого персональна: підвищення соціального статусу і рівня, середньої зарплати, ефективніше споживання, поліпшення здоров’я, полегшення доступу до інформації та її сприйняття, розвиток здатності до перенавчання і пристосування. Тому особа і родина повинні сплачувати частину вартості вищої освіти. Аналіз переконує, що раціональна участь студентів в оплаті свого навчання сприяє підвищенню якості та ефективності системи вищої освіти країни.

Кожна країна обирає власний варіант розподілу витрат між державою і студентами. Практику повного фінансування державних вищих закладів освіти (ВЗО) лише з бюджету і діяльність приватних закладів виключно на кошти студентів розвинені країни застосовують рідко. Набагато частіше приватні заклади також фінансуються урядом, а державні мають гроші від сплати за навчання та додаткових послуг. Аргументи на користь участі держави у фінансуванні приватних ВЗО досить вагомі:

великим і вигідним для країни приватний сектор у сфері освіти може стати лише за доступних цін за навчання, а для цього держава має забезпечити їх зниження;

перехід студента у цей сектор економить гроші держави, які могли б бути витрачені на його перебування у державному закладі;

підтримується суспільний спокій і рівновага, адже доступ до вищої освіти дуже істотно розширюється;

така модель фінансування перекладає на студентів та їх родини частину фінансування вищої освіти гнучкіше, ніж це робиться суто законодавчим способом;

фінансування з бюджету дуже спрощує контроль держави за діяльністю приватних ВЗО (зміст програм, якість викладання, поширювані серед студентів ідеї тощо).

Існують аргументи й на користь отримання державними закладами частини суто приватних грошей та інших ресурсів:

а) споживач, який платить, ставиться до товару (навчання) серйозніше і ефективніше, аніж той, що переконаний у його повній «безкоштовності»;

б) вища автономія закладу, свобода маневру, стимулювання прогресивних інновацій з метою кращого врахування потреб і пріоритетів студентів.

Отже, практика, досвід та досягнення економічних наук поступово переконали громадськість розвинених країн з ринковою економікою, що оптимальною відповіддю на питання «кому платити за систему вищої освіти» є поєднання державного і приватного фінансування, об’єднання ресурсів і можливостей студента, його родини, держави, приватних підприємств і фірм.

Яким має бути механізм бюджетного фінансування?

Фахівці сперечаються стосовно того, чи існують результативніші від традиційного і простого способу державного формування щорічного бюджету ВЗО шляхи використання цих коштів? Протиставляється новий спосіб - надавати ці кошти студентові, а не закладам вищої освіти, змушуючи останні таким чином конкурувати між собою.

Власне, вибір не такий уже й простий і не зводиться до аналізу лише двох механізмів. Спрямування коштів у заклади можливе кількома способами: безпосередньо від міністерства за його незалежним рішенням; аналогічно, але з обов’язковою консультаційною участю ректорів ВЗО; через проміжний орган («буфер»), коли уряд і міністерство освіти хочуть перекласти на нього детальний розподіл коштів, а також певні надто непопулярні рішення. Ця різноманітність збільшується з варіативністю методики обчислення потреб ВЗО під час розподілу ресурсів (за обсягом набору першокурсників, за кінцевим випуском, різні комбіновані варіанти з урахуванням наукової та іншої роботи, специфіки факультетів тощо).

Традиційні способи прямого фінансування закладів (навіть за їх автономного часткового внутрішнього перерозподілу коштів, що зрідка зустрічається у централізованих країнах) завжди спричиняли стагнацію і відверте небажання ВЗО щось змінювати. У боротьбі з цим явищем розвинені країни винайшли варіант комбінованого державного фінансування, коли частина грошей видається регулярно з урахуванням кількості студентів і специфіки фаху, а решта - конкурсним чи комбінованим способом під конкретні наукові чи інноваційні програми з перевіркою їх виконання. Кілька розвинених країн Європи випробували цей спосіб і мають задовільні результати.

Ще нетрадиційнішим від попереднього є механізм фінансування вищої освіти через студента. Прихильники цього механізму аргументують його дієвість тим, що він забезпечуватиме кількастадійну конкуренцію (студентів за гранти чи ваучери, закладів - за студентів і гроші), максимальний вплив ринкових чинників на роботу вищої школи, на швидке підвищення ефективності діяльності ВЗО та якості освіти.

Реалії життя далекі від цих надто рожевих уявлень, а невміле застосування такого механізму здатне легко дезорганізувати роботу вищої освіти, яка може звестися до миттєвих маркетингових заходів ВЗО, що зваблюватимуть студентів легкістю навчання, рекордно низькими цінами, а отже, знижуватимуть якість освіти. Саме тому розвинені країни дуже обережно і виважено експериментують з цим привабливим і небезпечним «ультраринковим» способом фінансування. Єдиний випадок порівняно вдалого і тривалого його застосування у Чилі пояснюється специфікою цієї країни і одночасним запровадженням засобів, що запобігають можливості його найгірших наслідків.

Схоже, варто прислухатися до думки фахівців, які стосовно «студентського» механізму висловлюються за комбінованість, коли частина держбюджету як загальносуспільного зиску від вищої освіти виплачується закладу, а його індивідуальна частина - безпосередньо студентові, щоб стимулювати змагання серед ВЗО.