Учебное пособие: Соціальна психологія організацій

2) організація як співвідношення частин у деякій цілісності, зв'язок між ними і їх функціональна підпорядкованість;

3) створення складних бюрократичних соціотехнічних систем і техноструктур, діяльність яких неможлива без централізованого управління, і систем, які називаються інститутами, що в кінцевому результаті одержало узагальнену назву «організація (установа)».

Систематизація напрямків до розвитку теорії організацій відбувається за принципом: «рух від загального до часткового».

Перший напрямок – інституційно-політичний. Його основа – соціально-філософська теорія соціальних дій і структурно-функціональна

теорія систем. Провідний методолог – Т. Парсонс, який розвинув ідеї Л Берталанфі стосовно організаційних явищ.

Основне завдання його підходу – ввести поняття організації в логіку пояснення законів соціально-політичного аналізу суспільного життя.

Основні теоретичні постулати:

1) соціальні організації-це відкриті системи;

2) організації мають тенденцію до спеціалізації і диференціації;

3) організації розглядаються як системи, що безпосередньо міняються;

4) швидкі зміни зовнішнього середовища приводять внаслідок відкритості до швидких змін у самій організації;

5) кожна функціональна система прагне до внутрішньої рівноваги. Для піднесення цього процесу необхідно провести аналіз п'яти провідних функцій
- управління напруженістю, збереження форми, інтеграції, адаптації і досягнення цілей, які відображають стан елементів системи в цілому;

6) введення принципів фазових змін дало можливість аналізувати соціальні процеси в їх формуванні і розвитку, що значно просунуло вперед вирішення багатьох проблем оцінки і прогнозу ефективності життєдіяльності організації.

Другий напрямок – прикладне, теоретичне застосування загальної теорії систем (виходячи із загальної теорії Берталанфі, Ранпопорта і Парсонса). Основні завдання:

1) сформулювати найбільш узагальнені гіпотези про будову і функціонування систем різних класів (соціальних, біологічних, фізичних) і будь-якої природи;

2) розробити універсальні способи поєднання цих гіпотез у комплекси;

3) показати, що управління в системах складних організацій виступає синтезатором, в якому знаходять відображення процеси різних рівнів.

Методологічна основа – принципи системного аналізу:

1) пізнання і розуміння функціонування цілого – необхідна умова пізнання законів, структури, частин і системи цілого;

2) розуміння функціонування цілого – через аналіз структури частин і структурних зв'язків між ними.

Третій напрямок – визначення параметрів факторних змінних моделей організації. Основа цих моделей – соціологічні фактори внутрішнього чи зовнішнього рівнів стосовно організації.

Завдання:

1) описати природу і характер соціально-технологічних і економічних обмінів організації із зовнішнім середовищем;

2) структурувати всі системи зв'язків на якісних і кількісних рівнях;

3) створити технологію імітаційного моделювання таких систем з метою науково-обґрунтованого управління і регулювання їх станів.

Представники цього напрямку: Лазарфельд, Лоуренс, Зигель, Вольф, Янг, Г.Є. Журавльов, С.С. Поповян, Ю.М. Горський, В.Ю. Кримов, Ю.І. Морозов.

Четвертий напрямок – концепція «організаційного опосередкування». Основне методологічне положення: всі акти поведінки, взаємодії, комунікації пояснюються або вимірюються тільки за допомогою критеріїв організаційно-цілісного опосередкування.

Провідний психологічний механізм – фактор організаційної причетності. Поза полем дії організації все має інші причинні зв'язки і підстави.

Завдання цього напрямку: