Ідейно-художній аналіз Некрасова, вірш "На смерть Шевченка" Дякую!

У 1861 р. автор створює твір, продовжує тему «народних заступників». Галерею поетичних портретів доповнює образ Тараса Шевченка. Віршований текст написаний під враженням передчасної смерті українського поета і художника, тому в ньому особливо сильні гіркі іронічні, саркастичні і деколи навіть блюзнірські інтонації. Поет вказує на конкретні деталі біографії «чудової людини». В ній умовно виділяються три періоду: молодість, тюрма і заслання, останні роки. У першому з епізодів переважає лексика з семантикою відваги, рішучості, подолання труднощів. Центральна частина присвячена тяжким «днях ув'язнення». Бідність, болісна невідомість, постійні образи — все це довелося пережити народному поету. В кінці епізоду зростають гнітючі інтонації приреченості, безвольного очікування смерті. Подібні настрої зустрічаються в іншому некрасовском творіння «На Волзі». Страшні побажання власної смерті вимовляє хворий бурлак з «спокійно-безнадійним поглядом. По всьому художнього тексту розкидані зауваження ліричного героя, виконані злою іронією. У зачине звучить приголомшливий читача заклик до відмови від зневіри. Він доповнюється оцінкою сумного факту події очікуваного, закономірного майже. У центральному уривку міститься їдка фраза про «жандармів люб'язностях». Авторський сарказм досягає кульмінації до фіналу. Важкою долею російського громадянина управляє всемогутнє провидіння, яке отримує епатуючий епітет «грайливий». Короткий період благополуччя Кобзаря перервався з волі Бога, який «позаздрив» довгоочікуваного щастя страждальця. По схильності піддаватися мирських пристрастей некрасовский образ Бога швидше зближується з темпераментними античними мешканцями Олімпу, ніж з християнськими уявленнями про горніх сферах. Несподіванка смерті народного захисника підкреслює вибір дієслова — «оборвалася». Ефект раптовості підтримується на формальному рівні за допомогою зміни ритмічного малюнка в заключному двустишии. Твір пам'яті Шевченка — рідкісний приклад присвят некрасовських, коли напруження викривальних інтонацій підноситься до богоборчих мотивів. В «Пророка» читач стикається з протилежною ситуацією: його самовіддану адресат стає живим нагадуванням про долю Христа.