Описания природы по произведению дорогой ценой, пожалуйста очень надо

Роль пейзажів у повісті М. Коцюбинського «Дорогою ціною» Більшість творів Михайла Коцюбинського містять пейзажні замальовки, що надають розповіді художнього простору, динаміки й протяжності дії, передбаченості її розвитку. Перший пейзажний малюнок повісті «Дорогою ціною» — це картина літньої задумливої ночі зустрічі Остапа й Соломії. Герої твору йдуть до ставка, щоб посидіти під вербами і обміркувати, як їм жити далі. «Плутаючись у високих бур'янах, пролазячи попід кущами, що тісно посплітались у сій занедбаній частині панського гаю, вони долізли врешті до води». У скляній поверхні ставка були розсипані яскраві зорі, «тихо плив білою хмарою туман», задушливо пахло татарське зілля. У цю мить на душі Остапа і Соломії набігла тінь: картина зоряної ночі, задушливе тепло, одинокий став серед осоки створювали атмосферу смутку і горя, адже закохані назавжди розлучалися. Остап тікав із села від панщини і сваволі пана, який звинувачував чоловіка в бунтарстві і погрожував віддати його в солдати. Остап попрощався із Соломією, закинув на плечі сакви і зник у чагарнику. Він ішов навпростець повз обгризені худобою корчі, а десь у нічній темряві невиразними контурами розпливалося сонне село. Остапа зупинило єдине освітлене віконце. Це самотнє світло серед темного нічного царства здавалося йому останньою ниткою, що пов'язувала його з усім близьким. Образи темної ночі, легкого туману, сплячого села і одинокого освітленого віконечка створюють атмосферу смутку, жалю, невпевненості героя в завтрашньому дні, будять у його серці давні згадки дитинства. «Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — все се було йому знайоме, промовляло до нього», а тепер усе це треба кидати, може, й навіки. Але такий настрій був у Остапа лише вночі. Лиш «темна блакить нічного неба почала потроху бліднути», а зі сходу дихнув вітерець, на душі втікача стало весело і легко. Картина ранку, майстерно змальована автором, немов пробуджує в молодому тілі силу, завзятість, бажання боротись і перемогти. Дивує картина темної осінньої ночі, коли Остап і Соломія прокралися до Дунаю і чекали перевізників. Морок наповнював глибокі чорториї, що збігали схилом. Утікачі ховалися у вологій пітьмі глибоких і покручених яруг. Усе немов пройняте тривогою, очікуванням нещасть, які не можна ні передбачити, ні відвернути. Зверху сіявся чи то дощ, чи то мряка, тіло терпло, дерев'яніло, байдужість закрадалася в серце, втрачалося почуття реальності, а «широка річка спокійно дрімає в легкому тумані, чорне небо безперестанку сіє росу...» Кожна пейзажна замальовка ніби відтворює переживання героїв. Соломія відчуває ненависть до очерету, серед якого загубила Остапа. А той очерет «жовтий, гладкий, високий — він глузував із неї, помахуючи над її головою рудим чубом... Соломія накинулась на нього і почала трощити зі злості, з озвіріння, як свого ворога». Декількома словами Коцюбинський передав безмежжя відчаю люблячої жінки у боротьбі зі зрадливою природою. Не судилося Остапові і Соломії знайти щастя в чужій стороні. Дунай забрав Соломію у свої могутні обійми, Остап одинаком дожив до старості. Довгі роки самотнього життя серед розлогих просторів навчили Остапа розуміти таємну мову природи. Вітер, що літає «понад тихими степами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса», несе усі новини і кидає у комин Остапової хатинки. І вітер, і Дунай промовляють до нього голосом коханої Соломії, яка тужить за Остапом і на тому світі