Протиставлення образiв Рафаловича i Стальського

Образом старого селянина, який, шукаючи худобу, заблукав на власній ниві, романіст символічно вказував на безпросвітність усього нашого народу, змученого віковими стражданнями, соціальним і національним пригніченням. Це український народ ніяк не може втрапити на свій шлях визволення і стоїть у тумані на полі «між минулим і будущим... і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі». Знаємо, що до цієї теми письменник звертався неодноразово, вона йому постійно боліла, штовхала на пошуки розв'язання складної політичної проблеми. Отож і в цьому романі Франко висловлює сподівання, що інтелігенція, як освічена верства народу, покликана вказати шляхи до кращого майбутнього. Потрібно згуртувати селянство, підвести його до організованого захисту своїх насущних інтересів. Саме в такому аспекті розгортається громадська діяльність Рафаловича. Роздуми і дії Євгенія переконують, що, створюючи цей образ, письменник висловлював власну програму поліпшення селянського життя, ролі в цьому процесі радикальної, національно свідомої української інтелігенції. В істинності цієї тези переконує не тільки публіцистика Франка, його філософські та соціологічні розвідки, а й вся його художня творчість.      Рафалович докладає неймовірних зусиль, щоб організувати селянське віче, де б хлібороби мали змогу виступати перед громадою, доводячи необхідність давати відсіч лихварям, паразитуючій шляхті, корумпованим чиновникам. Адвокат розумів, що обраний ним шлях є довгим і складним. В умовах тотального визиску безправних, неосвічених селян навіть така нескладна справа, як скликання зборів, ставала важелезним тягарем. Рафаловичу здавалося, що він наважився зрушити з місця кам'яну гору. Він знав, що взявся за працю невдячну, однак розумів, що, крім нього, не було кому її виконувати.      Рафалович подолав першу перешкоду. Зневіра в очах селян поступилася місцем іскоркам оптимізму. Все ж не потрібно ідеалізувати Франкового героя. Ще за життя автора роману критик М, Євшан назвав Рафаловича трагічною постаттю в тих умовах. Цю думку поділяє й наш сучасник В, Панченко, вбачаючи в трагізмі Франкового героя кілька відтінків — його самотність, нещасливе особисте життя, усвідомлення необхідності «Сізіфових зусиль», щоб вивести народ з неволі. Усе ж «Перехресні стежки» — твір епохальний. У ньому виразно намітилися художні пошуки письменника в поглибленні соціально-психологічного дослідження життя, у розвитку соціально-філософської течії в українському реалізмі.