Сказка братья месяца на украинском

Cердиться Березень, вітром бурхає, Аж голі дерева стогнуть та гнуться. Землю замерзлу вдень дощиком мочить, А на ніч морозом дужим стискає. Хмари збирає з усіх закутків неба, Що нікуди сонцю й глянуть на землю... Ринуть веснянії води рікою, Дороги та греблі всюди руйнують, Мокра ж хуртеча на полі і в лісі Билину зелену снігом вкриває... Сердиться Березень: серце віщує, Що скоро вже, скоро йому доведеться Квітню квітчастому, меншому брату, Своє королівство - землю віддати, І він замишляє ось що зробити: Квітня квітчастого, меншого брата, Ніби покликать до себе у гості... От зараз хмари роздмухав по небі, А сам поклонився сонцю ясному: Просить він в сонечка помочі з неба (Буйнесенькі стануть теж у пригоді): Землю сушити, травицею вкрити, Первоцвітом, рястом гай уквітчати. Тільки що глянуло сонечко з неба - Вже й стежка біленька в'ється болотом, Пташка щебече в повітрі прозорім, Травиця зелена з снігу вилазить. Бачить, що сонечко щиро працює,- Пташок посилає Березень хитрий, Тих, що то з вирію просто летіли,- В гостину до себе брата прохати. Квітень, почувши запросини тії: - Поїду,- зрадівши, каже,- до брата!- Й очі веселі від щастя засяли. Зараз почав він ладнатись в дорогу: Лаштує чумацького воза; на пашу Рясту, фіалок готує для коней, А сам надягає шати зелені. - Гов! А куди це ти, братику, їдеш?- Хтось крикнув йому голосочком дитячим. Квітень оглянувсь та, скинувши оком, Молодшого брата - Травня побачив. Травень був хлопчик на диво вродливий: Як небо, очиці сині-блакитні, Шати на ньому із квітів веселих, Аж пахощі гарні віють від нього; В пишній короні росинки перлисті Так грають на сонці, немов самоцвіти. Скаже він слово, то так і здається, Що то соловейко в лузі співає. Квітень вітається з Травнем та й каже: - До Березня в гості, братику, їду!- Травень відразу чогось засмутився. - Знаєш що,- каже,- друже мій милий? Скажу тобі нишком дивнії речі: Матінка наша, Весна запашная, Бувало, малого мене пригортає Та часом зітхне і промовить тихенько: "Трьох вас, синів, я у світоньку маю,- Березень, старший,-дитина лукава..." Як візьмеш на воза ще човен та сани, Тоді рушай сміло до Березня в гості! - Слухає Квітень розумної ради Й на воза складає човен та сани... От обнялися брати на прощання, Рушили коні - і Квітень поїхав. Хутко біжать коненята ситенькі. Дорога суха, аж курява в'ється, Збоку зелені лани простяглися, Немов оксамит той, сяють на сонці, Небо безхмарне високо синіє, А долі первоцвіт лісом послався. Пташка щебече в повітрі веснянім. Радісно в Квітня тріпоче серденько, З грудей його пісня сама так і ллється, Полем лунає, лісами, лугами, До неба злітають звуки чудові... Довго вже їде так місяць щасливий. Як от хтозна-звідки хмари взялися, Небо вдягнули у чорнії шати, На землю спустились дощиком, снігом, Холод повіяв, вітри забурхали. Пристали в болоті коні ступати. Що цe? Шумить щось в долині так грізно... Ось ближче... ще ближче... клекіт вже чути... Видно, як котяться хвилі шалені,- То річка у повідь враз розлилася. Бачить сполоханий Квітень, що лихо,- Спускає він хутко човен на воду, Сани на човна бере й коненята,- В руках його дужих вгинаються весла. Хвилями річка на човен аж скаче - Відскакують з плюскотом хвилі од човна Криги здорові пливуть звідусюди, А вітер із снігом в очі шмагає... Бореться Квітень веслом з бистриною, Сили останні свої добуває - Й з розгону наскочив човном на берег. Гляне - аж степ весь снігом біліє! Вдарився Квітень руками об поли, Та нічого діять - гірш вже не буде,- Коні впрягає у сани і їде. В глибоких заметах брьохають коні, Хуга снігами вкриває дорогу. Глянеш навколо - світа не видно! На ніч мороз як потисне страшенний - Понівечив, лютий, ряст та фіалки Ті, що то Квітень взяв коням на пашу, Й самого крізь шати Квітня доймає. Змерз подорожній, аж труситься, бідний.. На ранок немов потеплішало трохи, Минається сніг вже, всюди болото. От як зайнявся край неба на сході Й червоними стали хмари скраєчку, Березень встав і пішов оглядати Своє королівство - землю побиту. Став край дороги, на палицю сперся, Сердиті у простір втупивши очі, Сам весь червоний од вітру та злості. Гляне й аж крикнув: - Он Квітень вже їде! - Вітер бурхливий раптом ущухнув, Хмари одразу розбіглися з неба, І сонце братів двох зустріч осяло. Слухає Березень Квітня пригоди, Як Травень порадив їхать в гостину, Слухає пильно, а далі як скрикне: - Я ж тобі, братику Травню, віддячу! Скрикнув так грізно і, парою знявшись, Полинув в оселю чорної хмари, Квітню квітчастому, меншому брату, Своє королівство - землю залишив... Й досі ще Березень гнівний на брата. Залізе уранці нишком в садочок, Квіти та зілля морозом потопче, Аж довго Травень плаче росою...