Твір мініатюра герої поряд з нами

«Лист Героя»«Здрастуй, Мамо! Пишу тобі, поки маю час, сьогодні ми захопили місто К., але часу святкувати немає, сьогодні ввечері ми знову вирушаємо в дорогу. Завтра маємо об’єднатись із п’ятипротитанковим взводом, спільними зусиллями ми будемо відтісняти противника на схід. Ми отримуємо перемогу за перемогою, думаю, якщо так підуть справи і далі, то ще до зими ми виграємо війну. Люблю тебе….»     Написавши лист, я поклав  його у конверт, на конверті вказав адресу. Я глянув на годинник, скоро машина, час бігти. Я вибіг на вулицю. Точніше, на її руїни, ми тиждень викурювали ворога із цього району. Половина будинків розвалені бомбардувальниками, ті що залишились стояти,виглядали наче решето, скла не залишилось в жодному вікні, дорога була вибита вщент, шматки асфальту лежали повсюди впереміш із гільзами, склом, битою цеглою та обірваним гіллям, від дерев залишились лиш обгорілі стовбури (під час боїв тут палало все). По вулиці снували туди-сюди солдати, я згадав як в дитинстві батько показував мені мурашник промовляючи: «Дивись синку, бачиш як їх багато, всі вони біжать хто куди, ніби навіжені, але насправді кожна мурашка знає свою роботу і старанно її виконує. Ось ці несуть гілочки, ці зловили комашку і несуть до мурашника, а он ті побігли на розвідку, щоб знати де небезпека, а де можна бігати, де їжу шукати. Хоч вони і маленькі, але їх багато і вони не дадуть себе образити, бо вони згуртовані…» Із спогадів мене повернув рев моторів. Це колона автобусів вивозила з фронту трьохсотих, і двохсотих. Ось туди мені і треба. В одному з автобусів їхав додому товариш з мого міста, ми з ним познайомились тут, на війні. І тут же, на війні, йому осколком гранати перебило стегновий нерв. Тепер хлопець інвалід. Ось так війна калічить людей, їх тіла, мрії, долі. А йому ж всього лише двадцять три роки, здавалось би живи і насолоджуйся життям, але… . Я заскочив на ходу в потрібний автобус, незважаючи на окрик капітана: «Куди!»  Підбіг до Колі. Він підняв, зачувши крик,  своє сіре обличчя і побачив мене. Його лице одразу посвітлішало, він перестав кривитись (свіжа рана, мабуть, завдавала багато болю, і фізичного, і морального), кутики губ слабо піднялись  у посмішці : - Вирішив зіставити мені компанію, – спробував він пожартувати. - Ні, мені ще рано, я ще встигну відомстити за тебе, а тоді ми вже як слід відзначимо перемогу,  – посмішка Колі сповзла з його уст, він опустив очі. - Колян, ти чого, ану не розкисай, все буде добре. Приїдеш додому, до шпиталю, наші лікарі вмить поставлять тебе на ноги. Подумаєш нерв перебило, сучасна медицина і не такі дива творить. Я взяв його за плечі і обережно струсонув. Це подіяло, він стиснув губи і кивнув. - Так я знаю, – мовив він, і на мить замовчавши, сказав: Дякую тобі Макс, дякую за підтримку, дякую за все, не знаю як тобі віддячити!. - Я знаю як ти можеш мені віддячити, – сказав я, дістаючи з карману розгрузки конверт.  – Передай листа моїй матері, як будеш вдома. - Передам, обов’язково передам, – сказав він, ховаючи мою вісточку в карман куртки. - Давай, тримайся брат!, – сказав я, міцно потискуючи йому руку. - Прорвемося!,  – відповів він, усміхаючись. Його очі блистіли радістю. Коля зрозумів, що серед  жаху війни знайшов справжнього друга. Я ще раз похлопав друга по плечу, посміхнувся у відповідь, повернувся лицем до виходу, і поспішив покинути автобус, так як мене ніхто чекати не став, і весь цей час ми їхали, і від’їхали вже досить далеченько. Зіскочивши на ходу, я побіг назад у розташування, а то ще подумають, що я дезертирувати вирішив.  Почалась злива, важкі каплі дощу полетіли до землі, запахло озоном, небо осяяла блискавка, пролунав лункий гуркіт грому. Прямо перед очима спалахнув сліпучий сполох нової блискавиці, в один момент з нею, в моїй голові майнула думка. Я здавна задавався питанням : «В чому сенс життя?» Я міг годинами сидіти, ламаючи голову, і шукати відповіді на це запитання. І тут я зрозумів в чому сенс життя. Сенс у тому, щоб насолоджуватись цим самим життям, насолоджуватись кожною миттю, кожною дрібничкою, насолоджуватись відчуттями крапель дощу на своєму обличчі, вітром, який забирався за пазуху і там грав твоєю сорочкою, насолоджуватись почуттями, почуттям  дружби міцної, щирої, вірної, насолоджуватись спогадами про рідний дім, про перше кохання, про свої життєві поразки і перемоги. Сенс життя в тому, щоб його смакувати, щохвилини, щосекунди, незважаючи ні на що, ні на війну, ні на втрати, ні на поразки….