Вірш про риторику міні

ЗАПЛАКАНА ВЕСНА... Ішла весна, заплакана дощами, в хустині чорній, з поглядом скорботи. Тягнула смуток в небі журавлями, печалі вітром брала вищі ноти. Війна! Війна, по зорях кулі свищуть. Пекельним співом розійшлись гармати. Де гай шумів - чорніє попилище, і солов*ям там більше не співати. Зерном святим не засівати поля, де кров лилась - не проростає жито. Там, перепілкою, чиясь озветься доля: - Ой мамо, мамо, як хотілось жити!  Стара верба в журбі схилила віти. Весна, заплакавши, просила в Бога сили, щоб встигнути покласти перші квіти, на патріотів свіжі ще могили. Дощем зайшлась. То тут, то там руїни, де мальви обіймали білі хати. За що тебе, країно солов*їна,  знов чорні круки хочуть роспинати! Туман, як біль, по лану і по полю, за тими, хто плекав святе колосся. Вони пішли, щоб рятувати волю. І не вернулись, щоби нам жилося. Пташині зграї губляться в блакиті, де сонце не дарує позолоти. Іде весна, не в пишнім розмаїтті. В хустині чорній. З поглядом скорботи. Соломія Українець