Курсовая работа: Проблема перекладу в зарубіжній літературі

Переклад художній — це відтворення засобами рідної мови особливостей чужоземного літературного тексту в не­розривній діалектичній єдності його змісту і форми.

Перше і найголовніше завдання, що постає при цьому, якраз і полягає в майстерному відтворенні перекладачем гармонії цієї єдності. Абсолютизація однієї зі сторін чи нех­тування нею веде до двох цілком протилежних, але однако­во вагомих тенденцій у перекладі. Однак це загальновиз­нане положення про гармонійність поєднання змісту і форми в мистецтві здебільшого порушується: зміст (дух оригіналу) переважає над формою (буквою) в перекладі. Така практика призводить до того, що переклад перетво­рюється в звичайну копію оригіналу, яка втрачає здатність нести читачеві естетичну насолоду.

Не менш шкідливе й надмірне захоплення формою ори­гіналу, копіювання лексики, механічне перенесення в пе­реклад чужих синтаксичних і фразеологічних конструкцій.

Гіркий досвід попередників свідчить, що за фор­малістичного підходу до перекладу з нього зникає легкість, природність поетичного виразу і перед читачем постає « розчленований труп оригіналу» (В. Россельс), а не мис­тецький витвір. Слово саме по собі не звучить у художньо­му творі, якщо воно вирвано із контексту і в перекладеному вірші, поемі, п'єсі чи навіть романі не відчувається міцного внутрішнього зв'язку всіх слів, фраз, поетичних рядків, строф, яв, дій, розділів тощо. Форма літературного тексту — не статична посудина, яка наповнюється певним змістом, а спосіб репрезентації змісту. Звідси й постає ос­новний закон перекладу, влучно сформульований відомим українським теоретиком і практиком художнього перекла­ду С. Ковганюком: «Якщо хочеш гармонійно поєднати фор­му і зміст, то бери зміст оригіналу, але надавай йому фор­ми, властивої твоїй рідній мові» [6;23].

Упродовж століть підхід до перекладацьких принципів істотно змінювався. За епохи Відродження, скажімо, пе­реважали буквальні переклади. Апологетом дослівних версій, зокрема, виявив себе німецький гуманіст і пере­кладач Ніклас фон Віле (XV ст.), який обстоював тезу: «...кожне слово (оригіналу) замінюється таким самим сло­вом (перекладу)». Саме так він перекладав твори Петрарки, Боккаччо, Апулея.

У XVIII ст. під впливом панівної в країнах Західної Європи естетики класицизму з її нехтуванням усього, що не вміща­лося в рамки тогочасних канонів, виникають «прикраша­ючі» переклади, в яких відкидалося все, що було не до смаку читачам. Це так званий вільний переклад із його приписа­ми «суперництва» та «змагання» з авторами оригіналів.

Пізніше перекладачі прагнуть до відповідності першотвору, до адекватної передачі і змісту, і художніх його особливостей.

Плідна перекладацька діяльність видатних письменників переконує, що слід шукати не еквівалент слова, а «перекла­дати» думку, почуття автора оригіналу, душевний настрій ліричного героя, проникаючи у глибину поетики інонаціо­нального твору. Для цього перекладач повинен бездоганно володіти як рідною мовою, так і мовою оригіналу. Переклади не з першотвору, а з інтерпретації іншою мовою чи з дослів­ного підрядкового перекладу не бажані, оскільки це часто призводить до грубих помилок і спотворень.

Поряд із традиційними перекладами творів художньої літератури, які виконуються досвідченими інтерпретаторами, в середині XX ст. виник переклад автоматичний (або ма­шинний). Його здійснює електронно-обчислювальна маши­на на основі спеціально складеної для неї програми. ЕОМ, а в наші дні комп'ютери можуть перекладати лише порівняно нескладні тексти зі спрощеною граматикою та стандартизо­ваним словником, зі словами, що не мають переносних зна­чень. Отже, автоматичний переклад художніх творів немож­ливий, він придатний для перекладу науково-технічної літератури.

Розрізняють також переклади наукових праць, газетно-інформаційних повідомлень і публіцистики тощо, які харак­теризуються насамперед жанрово-стильовими різновида­ми текстів оригіналів. І все ж особливо складний, творчий характер має переклад художніх творів. Найважчий серед них — переклад поезії, оскільки сама природа поетичного твору має чимало відмінностей від специфіки прози (на­явність рими і ритму, значно більша вага окремого слова тощо).

Надзвичайно цікаве і рідкісне явище в художній літературі — авторський переклад, або автопереклад, — тобто пе­реклад художнього твору іншою мовою, зроблений самим автором оригіналу.

Письменники здебільшого віддають перевагу напи­санню нових творів перед перекладом уже написаних іншою мовою. Однак іноді митець все ж перекладає себе самого. Кілька моментів відрізняють такого перекладача від звичайного. Як повноправний господар власного тво­ру, не обмежений у перекладацькій діяльності жодними суто перекладацькими чинниками, він володіє тією «творчою сваволею», яка дозволяє йому переробити власний текст у будь-якому напрямку, змінювати його компози­цію, образи і т. ін. В результаті таких переробок іноді замість перекладу може з'явитися навіть зовсім новий твір. З іншого боку, перекладач-автор, на відміну від зви­чайного перекладача, бачить оригінал, так би мовити, «зсередини», що допомагає йому створити справді повновартісний, мистецьки довершений переклад. Звісна річ, якщо він вільно володіє обома мовами.

Одним із перших серед українських письменників спро­бував себе в автоперекладі Г. Квітка-Основ'яненко, який відтворив російською мовою вісім власних українських по­вістей. І. Франко та Леся Українка перекладали окремі свої поезії німецькою мовою, М. Вороний, М. Рильський -російською.

Перекладачами власних творів російською мовою були і білоруси М. Богданович й Василь Биков, киргиз Чингіз Ай­тматов тощо.

Можна навести для прикладу поезію Миколи Вороного « Sententia » в українському оригіналі та в авторському перекладі з примітками самого Миколи Кіндратовича, висловленими у листі до російського перекладача М. Ушакова.

І сміх, і плач — з одного джерела.

Вони бринять в однім акорді

З глибин таємності Добра і Зла,

Де їх ховають душі горді.

І сміх, і плач — це рідні два брати,

Коли від болю серце рветься

Будь гордим же, не зраджуй серця ти,

Як плаче сміх, як плач сміється.

Автопереклад М. Вороного:

И смех, и плач — из одного русла.

Они дают одни аккорды

Из тьми загадочной Добра и Зла,

Где их таят, кто духом горды.

И смех, и плач — они всегда сродни,