Закінчення до казки дивак. на фото оповідання

Коли набирали солому, дiд часто сповзав iз скирти, нанизував солому на рiжняки i гуцав так, що аж лiса скрипiла. Товчи, внучку, гнiти! хекав. А я ще якийсь навильник скину. I знову дерся на скирту. Спочатку Олесь надолужав, потiм заморився i сiв. Навiщо стiльки беремо? Як навiщо? озвався з пiтьми Прокiп. Це ж собi, а не тещi. Хе-хе! Ти знаєш, що таке теща? Нi? Пiдростеш узнаєш. Клята баба. А якщо коням важко буде? своєï Олесь. Нiчого. Зате нам легко. Натопив i вилежуйся собi на печi. Ти вiдпочинь, а тодi ще пострибаєш. Воно ж таки груз. Повертались додому в темрявi. Лiпив мокрий снiг, припорошуючи бiлим конячi спини. Прокiп хльоскав батогом i лаявся. А Олесь сердито сопiв у нього над вухом i пiдбивав руку. Замахнеться Прокiп гарненько, цьвох i мимо. Не бий, благає Олесь. Бачиш: важко. Прокiп зiтхнув i, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся. Ось послухай, дурнику, що я тобi скажу. Слухай i на вус мотай. Тут, на землi, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть. Подався вперед i, обдаючи Олеся прiлим духом давно не митоï бороди, захарчав у саме вухо: Пойняв? Олесевi зробилося сумно. Закортiло швидше туди, в село, де снiг плете навколо електричних лiхтарiв густi рожевi сiтi, й привiтно свiтяться вiкна в хатках. Попереду бiлою стiною пiдвiвся бiр. Вiн уже не гув i не шикав на коней. Мовчить, тихо сказав Олесь. Снiгом забило, пояснив Прокiп. Вiтер гiлля не зрушить. Дома Олесь не став ждати, доки дiд з матiр'ю скидають солому, швиденько роздягся i полiз на пiч. Через деякий час у сiнях загримали чобiтьми, загомонiли. Ото ж я й кажу, говорив дiд, неглемедза вiн у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагонi... Потiм дiд увiйшов до хати, заглянув на пiч. Змерз, онучку? А ти ножки на черiнь, а зверху кухваєчкою... Олесь глибше зарився в подушку i тоненько заскiмлив. Прокiп пiдняв брови сторчака. Он диви, чого це вiн розприндився? Геть, не займайте його, сумно обiзвалася мати з хатини. Ïжте вже. А хiба я що? мимрив Прокiп. А йому нiчого такого й не казав... Вiн ïв швидко, винувато витрiщав очi, плямкав тихiше, нiж завжди, i губив крихти в бороду. Олесь непомiтно для себе заснув. А вночi крiзь сон благав матiр розповiсти казку про Iвасика-Телесика, злякано зойкав, коли вiдьма гризла дуба, i радо смiявся, коли гусиня взяла Iвасика на своï крилята. Вдосвiта знов загули на морозi сосни i закричали пiвнi на горищах. Народжувався новий день.