Урок-диспут Емма Андієвська "Говорюща риба"

Діалог бляшанки і шакала Урок-диспут – Шкода мені рибалки й говорющої риби. На мою думку, тут провина рибалки, може, навіть більша, ніж його жінки. – Ти так гадаєш? – позіхнув шакал, якому не хотілося розмовляти. – Але найбільше мені шкода навіть не рибалки й не риби, а заклопотаної жінки, що не почула риб'ячого голосу. – Я не погоджуюся з тобою. Рибалка просто сплохував, бо з тим, що носиш у душі, не вільно ні з ким ділитися, окрім хіба найближчого приятеля. А жінка не була чоловікові приятелем уже хоча б тому, що він ніколи не гуторив із нею так, як із рибою. Зрештою, не виключене, що жінка його просто ніколи й не слухала. – Не доцільно шукати скарбу там, де ти його не закопав, – вела своєї бляшанка. – Саме тому з усіх потерпілих мені найбільше шкода жінки, яка не почула голосу говорющої риби. Риба загинула – це сумно. Однак кожен мусить раніше чи пізніше вмирати. І, як на мене, горе рибалки з приводу загибелі приятеля навіть сумніше, ніж сама смерть риби. Та вмирати, за все життя не почувши голосу риби, – це справді найгірше, що може трапитися людині. – Може, в наступному втіленні жінка цей голос почує, – нехотя докинув шакал. – Сумно, що вона не почула цього голосу в цьому житті, – не поступалася консервна бляшанка. – А сум, як відомо, має довгі ноги...